Чому в останній третині ХІХ ст. Англія поступово втрачає провідне місце у світовій економіці? Згадайте, що стало причиною занепаду й кризи ідеології й політики англійських лібералів у цей година. Втрата промислової й торговельної першості. Кінець XIX - качан XX ст. - період швидкого економічного піднесення США й Німеччини - для Англії обернувся втратою монопольних позицій у світовій промисловості й торгівлі. В 1871-1913 рр. виробництво промислової продукції в країні збільшилося лише в 2,2 рази, тоді як у США воно зросло в 9, Німеччині - в 6, а у Франції - в 3 рази. Наприкінці XIX ст. англійська індустрія посідала вже не перше, а третє місце у світі. Частка Великої Британії у світовій торгівлі скоротилася з 22 % в 1870 р. до 15 % в 1913 р.

Головна причина відставання країни полягала в застарілій технічній базі промисловості. Англійська індустрія, сформована переважливо в першій половині XIX ст., була не в змозі конкурувати з передовими підприємствами США й Німеччини. Для заміни устаткування були потрібні чималі кошти, алі далеко не кожний підприємець був готовий здійснити дорогі технічні нововведення. У цьому й не вбачалось особливої необхідності. Наявність в Англії колоніальних володінь з неосяжними ринками збуту товарів, дешевою робочою силою й сировиною дозволяла одержувати високі прибутки й на застарілій техніці, алі технічне відставання вже невдовзі відбилося на обсягах виробництва. США стали випереджати Англію за виплавкою чавуну й сталі. Німеччина виявилася серйозним конкурентом у торгівлі й вже в 90-х рр. почала тіснити Британію на її власних ринках. Англійський текстиль ще утримував першість у світі, алі становище металургії й металообробки сильно потерпало від іноземної конкуренції.

Становище ускладнювалося тім, що британський уряд продовжував дотримуватися фрітредерської політики. Адже у свідомості багатьох англійців з принципом свободи торгівлі пов’язувалися колишні економічні успіхи країни, її перетворення на «майстерню світу». Алі часи індустріальної переваги Англії минали, і безмитне надходження до країни закордонної продукції ставило британських підприємців у невигідні умови.

З кінця XIX ст. англійський капітал у дедалі більших розмірах вивозиться до колоній, вкладається в експлуатацію їх сировинних і аграрних ресурсів, будівництво залізниць, розвиток колоніальної торгівлі. Прибутки від закордонних інвестицій Англії досягли на качан XX ст. 90-100 млн фунтів стерлінгів на рік, що в п’ять разів перевищувало прибутки країни від зовнішньої торгівлі. Зв’язок із колоніальними окраїнами імперії здійснювався за допомогою фінансових установ. В 1904 р. 50 англійських банків малі 2279 колоніальних відділень, тоді як банки Франції - лише 136, а Німеччини - 70.

Деякі галузі англійської індустрії були лише почасти зачеплені іноземною конкуренцією. Так, кораблі, побудовані на верфях країни, не малі собі рівних за морехідними якостями. Британські верстати охоче купували за кордоном, і навіть США відставали від Англії за обсягом експорту машин. Велика Британія зберігала провідну роль у світовій посередницькій торгівлі, а Лондон, як і раніше, вважався міжнародним фінансовим центром. Англійська буржуазія аж ніяк не почувала собі бідною родичкою поруч із своїми молодими конкурентами. Вона й надалі керувала найбагатшою країною світу.

Наприкінці ХIХ ст. в Англії з’являються перші великі об’єднання підприємців, що досить швидко встановили монопольний контроль над колоніальною торгівлею, суднобудівною й військовою промисловістю. Однак у традиційних галузях британської індустрії (вугільній і текстильній) монополізувати виробництво було складніше. Значну роль отут продовжували відігравати незалежні, часто сімейні фірми.

Політична система Сполученого Королівства. Королівство Англія, включаючи князівство Уельс, було окремою державою до 1707 р., доку не об’єдналося йз Шотландією в Королівство Велика Британія. Після формальної унії з Ірландією в 1801 р. було утворено Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії, що стало відтоді офіційною назвою держави. Після надання парламентом королеві Вікторії в 1876 р. титулу імператриці Індії в офіційних англійських документах почала вживатися назва «Британська імперія».

На качан ХХ ст. за своїм державним устроєм Велика Британія була парламентською монархією. Вищий державний орган - парламент, що складався йз палати лордів і палати громад, обговорював і приймав законі країни, які вступали в силу після їх затвердження монархом. Вся виконавча влада належала кабінету міністрів, право на формування якого здобувала партія, що перемагала на виборах, а її лідер, як правило, ставав прем’єр-міністром. Проте монархія зберігала певні важелі впливу на політичне життя країни. Королева призначала прем’єр-міністрів. Уряд зобов’язаний був інформувати її про будь-які більш-менш серйозні зміни у внутрішній і зовнішній політиці.

З 1837 до 1901 р. трон Великої Британії посідала королева Вікторія, яка стала символом історії Англії в добу вищого піднесення її могутності.

Корольова високо ставила королівські права й нікому не дозволяла зазіхати на них, оскільки вважала собі гарантом конституційності й традиційних британських воль. Вона не конфліктувала з парламентом і не зазіхала на його повноваження. Алі всі прем’єр-міністри Англії починали листи до неї словами: «Смиренно виконуючи свій обов’язок» і робили свої доповіді стоячи.

Політичне життя Англії визначалося суперництвом двох партій - ліберальної й консервативної, що виникли на основі колишніх парламентських угруповань вігів і торі. До середини 80-х років XIX ст. безумовну переваги в парламенті малі ліберали, алі потім, у зв’язку з кризою ідеології й політики партії та її розколом, смороду надовго поступаються своїми позиціями консерваторам. З 1886 до 1905 р. останні перебували при владі 17 років, спираючись на підтримку всієї земельної аристократії, промислової й фінансової буржуазії, державних чиновників і навіть частини кваліфікованих робітників. Упродовж 1895 - 1905 рр. торі беззмінно формували уряди, які очолювали лорд Солсбері і його небіж лорд Бальфур.

До кінця XIX ст. членуй тред-юніонів, що обиралися до парламенту, проходили за підтримкою або за списками лібералів. Назріла необхідність законодавчого захисту своїх прав змусила англійські профспілки переглянути свою парламентську тактикові. В 1900 р. Лондонський конгрес тред-юніоністів утворив Комітет робітничого представництва з метою обрання робітничих депутатів до парламенту. Обрані депутати повинні були створити в палаті громад окрему фракцію, алі в інтересах робітників їм дозволялося співпрацювати з лібералами.

Комітет створювався на основі колективного членства профспілок і вже в 1904 р. об’єднував понад 1 млн чоловік. В 1906 р. Комітет було перейменовано на лейбористську (робітничу) партію, яка на перших же виборах завоювала 29 парламентських місць. Таким чином, в Англії з’явилася нова впливова політична організація, якій згодом судилося посісти місце лібералів у двопартійній системі країни. З моменту свого створення лейбористська партія стояла на реформістських позиціях.

Перед Першою світовою війною відбулося організаційне оформлення також лівих соціалістів. Проте, створена на марксистській основі Британська соціалістична партія не змогла очолити робітничий рух і залишалася нечисленною організацією.

год3 Ліберальні реформи в Англії на качану XX ст. Д. Ллойд Джордж. В 1901 р. померла королева Вікторія. Три покоління британців народилися, а багато хто з їх і помер за її царювання. Королева стала символом цілої доби, її образ асоціювався з величчю й могутністю імперії. Вона уособлювала для англійців міцність і сталість Великої Британії, вірність її традиціям.

Pages: 1 2