Свої зимові канікули я провів у дідуся, що працює лісничим у Кавказькому заповіднику. Дідусь запропонував мені із сестрою подивитися на нових мешканок заповідника - ясно-сірих пухнатих красавиц-белочек, яких привезли сюди з Алтаю. Ледве світло ми були на ногах. Дідусь ішов спереду. Незабаром він зупинився під крислатою ялицею й шепнув: «Ну от, любуйтеся». Кілька митей ми нічого не бачили. Але раптом одна галузь затремтіла, і на нас посипався сніг

От вона, сіра красуня з пухнатим хвостом! Белочка легко, немов птах, перелетіла з гілки на гілку. Квартирувала белочка у величезній ялині. Виявившись у дуплі, вона, як гарна господарка, відразу прийнялася за роботу. Стала упорядковувати свій теремок. Вона кілька разів вилазила з дупла й кидала на нас пругики, шкарлупу від орешков. Мені схотілося подивитися белочкин будинок. Я заліз на вершину дерева. Господарка вистрибнула з дупла, сіла на краю гілки, прикрила пухнатим хвостом голову й стала неспокійно спостерігати за мною. У дуплі я бачив гарний запас горіхів. Раптом білка початку повільно до мене наближатися. Уп’ялася на мене чорними вічками й завмерла. А потім витягнулася, стрибнула нагору й відтіля незабаром догодила мені ялиновою шишкою в плече. Я здригнувся й почав спускатися вниз. Дідусь глянув на мене й посміхнувся: «Нашу белочку не проведеш!»