Зневажена коханим, Катерина кидається у ставок. Її загибель у конфлікті зі світом облуди логічна й художньо вмотивована як характером героїні й суспільними обставинами, так і переступом «закону роду», одвічного морального імперативу, який оберігав родину й нове покоління, а з ними й етнос, націю. Оплакуючи понівечений цвіт – молоде життя чистої дівчини-красуні, поет підносить руссоїстський ідеал «природної людини», протиставлений оманливим цінностям цивілізації визискувачів, репрезентованих чужинцем-офіцером, людиною іншої ментальності, чужої моралі.

Уже в поемі «Катерина» окреслюються суто індивідуальний синтез просвітницького раціоналізму (заданий, повчальний характер фабули, адресація розповіді слухачкам, реалістична типовість конфлікту й художніх деталей народної моралі й психології), сентименталізму (ідеалізація героїні, виразне авторське замилування й розчулення), романтизму (в основі фабули – нетиповий випадок вигнання батьками знеславленої дочки; однозначна контрастність персонажів, одноплановість характеру героїні, трагічна розв’язка, стиль романтичної «байронічної» поеми тощо). Твір швидко набув популярності, помандрувавши з панських віталень у передпокої та на села.

Ранній Шевченко – романтик. Це романтизм протесту проти жорстокої дійсності, в основі якого – утвердження права кожної людини на свободу й щастя. Прикметно, що романтичний герой раннього Шевченка – це насамперед борець за волю – Тарас Трясило («Тарасова ніч»), Підкова («Іван Підкова»), Гонта, Залізняк, Ярема («Гайдамаки»), Гамалія («Гамалія»).

Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні риси властиві й ліричному героєві ранніх «думок» Шевченка. Саме від ранньої творчості бере початок характерне для художньої системи зрілого Шевченка органічний синтез романтичного й реалістичного первнів. Воно наявне уже в поемі «Катерина» й у романтичній поемі «Гайдамаки» (конкретно-історичне зображення соціальних обставин).

Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезії Шевченка на засадах демократизму й національної самобутності, зверненню поета до народнопоетичних джерел. З романтичною традицією пов’язані й поетика раннього Шевченка, його образність (від характеру образів-персонажів до тропіки й тяжіння до «поетики контрасту»). Молодий Шевченко перебуває під могутнім впливом народної пісні, його поезія пройнята народною символікою (образи могили, вітру, долі, моря, тополі, червоної калини тощо). В його тропіці домінують символи, метафори, персоніфікації явищ природи й абстрактних понять, уподібнення, порівняння, епітети народнопісенного походження. Така характерна особливість Шевченкового образотворення, як повторюваність певних образів і мотивів, теж пов’язана з традиціями фольклорної поетики. Вплив народнопісенної поетики позначився і на віршуванні Шевченка. В його ритміці 40-х років поряд із книжним силабічним віршем та «пушкінським» 4-стопним ямбом домінує по-новаторськи розроблений 14-складовий (коломийковий) вірш, частково сприйнятий від українських романтиків.

Водночас уже в ранніх поезіях Шевченка з’являються самобутня тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й соціального наповнення. Тоді ж стає помітною й така характерна особливість Шевченкового образотворення, як дивовижна здатність уособлювати абстрактні ідеї, що згодом допоможе йому сказати нове слово в політичній поезії (метафоричний образ «волі», яка «лягла спочить» у козацькій могилі та імперського орла, що «над нею Сторожем літає», - в елегії «Думи мої, думи мої» тощо).

Генетично й типологічно рання творчість Шевченка пов’язана як із творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, українських романтиків 30-х років (Л. Боровиковський, А. Метлинський, І. Срезневський, М. Маркевич, «Украинские мелодии» якого можна розглядати як явище й української, і російської літератури, та ні.), так і з традиціями російського романтизму (поети-декабристи, О. Пушкін, М. Лермонтов, І. Козлов та ін.), а також романтизму польського (особливо Ю. Б. Залеського та А. Міцкевича) та європейського взагалі. У поезіях Шевченка знаходимо розробку образів і мотивів, характерних для його попередників (образи народного співця, козака, гетьмана, могили тощо). Романтизм Шевченка позбавлений містичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху, невиразно-абстрактного красномовства, туманної загадковості. Його фантастика – фольклорно природна, лагідна, є органічною народному побутові; характери його героїв, навіть гіперболізовано пристрасні й сповнені контрастів, - усе ж не є відчужено індивідуалістичними, а природно виростають із народного середовища. З традиціями української та російської літератур Шевченка пов’язують насамперед і розуміння високого суспільного призначення поезії, й громадянське трактування історичної теми, й «учительна» настанова пробудити в читача соціальну й національну свідомість. Однак будь-які впливи – літературні й фольклорні – входять у поезію Шевченка творчо переосмисленими. Вже його ранні твори є новаторськими. Оригінальність Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний талант, а й соціальна позиція співця пригноблених мас.

Pages: 1 2 3