XVIII століття для Англії - вік створення колоніальної імперії. З 1707 р., після приєднання Шотландії, вона стала офіційно йменуватися Великобританією. Вона продовжувала загарбницькі війни в Ірландії, Індії, Північній Америці, де найнебезпечнішим конкурентом Англії в сфері зовнішньої торгівлі й колоніальних інтересів виступала Франція. У першій половині XVIII в. одним із самих великих зовнішніх зіткнень Англії із Францією була війна за іспанську спадщину в 1701 - 1713 р. Утрехтский мирний договір (1713) поставив за обов’язок Франції віддати Англії частина Канади, а Іспанію - Гибралтар. Однак військові конфлікти із Францією відбувалися протягом усього XVIII в. У другій половині XVIII в. у результаті Семирічної війни (1756 - 1763), у якій Росія виступила на стороні Франції, Англія розгромила французький флот, потіснила французів у Північній Америці, розширила свої володіння в Індії. Колоніальні війни сприяли подальшому соціальному розмежуванню англійського суспільства, посиленню влади розбагатілих у колоніях «набобів», що скуповувала титули й місця в парламенті. Разом з тим відтік населення в колонії затушовував класові конфлікти. В останній чверті XVIII в. боротьба північноамериканських колоній за незалежність (1775 - 1783) послабила позиції Англії в Новому Світлі, а події буржуазної революції у Франції (1789 - 1794) оттенили реакційну сутність політики англійського уряду, що організував європейську коаліцію проти Французької республіки

Ідейні плини англійської Освіти відрізнялися неоднорідністю. Деякі письменники виступили з різкою критикою пережитків феодалізму й пороків буржуазної дійсності (Свифт, Филдинг, Смоллетт, Шеридан), інші автори дотримувалися апологетичної (Аддисон, Стил, Дефо) або помірної (Ричардсон) позиції, сподіваючись за допомогою добродушної сатири й морально-релігійних наставлянь виховати в людях цивільні почуття й тим самим поліпшити моральний клімат вобществе.

У літературі англійської Освіти виділяються періоди: ранній (по 1730-і роки), зрілий, що охоплює 1740 - 1750-і роки, і пізній, що розтягся від 1760-х до 1790-х років

Протягом усього XVIII в. в англійській філософії йшла боротьба між матеріалізмом і ідеалізмом. Багато ранніх англійських просвітителів у своїх філолофсько-етичних шуканнях опиралися на навчання Локка. Сенсуаліст матеріалістичної користі, він з демократичних позицій відкинув феодальну ідею про споконвічну нерівність людей. У педагогічному трактаті «Деякої думки про виховання» (1693) Локк розвив думку матеріаліста Т. Гоббса про вихідну природну рівність людей. Разом з тим Локк пішов далі, указуючи на вплив навколишнього середовища у формуванні характеру дитини й у цьому змісті надаючи вихованню вирішальну роль. Підкреслюючи прагнення людини до добра, Локк сперечався з Гоббсом, що говорив про егоїстичну природу людини, що приводить його до участі у війні проти всіх

В «Двох трактатах про державне правління» (1690) Локк підтримав думку, висловлену Мільтоном в «Правах і обов’язках короля й правителів» (1649), відповідно до якої уряд підзвітний народу на підставі суспільного договору. На відміну від Гоббса («Левіафан», 1651) Локк виступив проти необмеженої королівської влади, за право націй скидати тирана. Він уважав конституційну монархію найкращим державним устроєм, тому що верховенство в законодавчій області він віддавав буржуазному парламенту, а виконавчу владу - кабінету міністрів і почасти королеві. Локк також розвив положення діяча англійської буржуазної революції середини XVIII в. Дж. Гаррингтона про те, що приватна власність існувала задовго до державотворення на основі суспільного договору. Він затверджував, що держава зобов’язана охороняти «природне право» людини на власність і від короля, і від низів. Уважаючи працю джерелом приватної власності, Локк виступив проти розподілу суспільства на стани й, розвиваючи античну ідею про те, що щастя людини залежить від нього самого, доводив, що можна превстигнути завдяки праці. Багато хто локковские ідеї з «Двох трактатів про правління» у белетристичній формі виклав Дефо в «Робинзоне Крузо». В «Розумності християнства» (1695) Локк, всупереч бажанню Вільгельма III підтвердити пріоритет англіканської віри над кальвінізмом, виступив не тільки в захист віротерпимості, але й проти принципу підпорядкування англіканської церкви королеві

Локк був непослідовним матеріалістом. У його навчанні втримувалися поступки ідеалізму й теології, що дозволило йому вплинути як на мислителів матеріалістичної користі (Толанда, Гартли, Коллинза, Пристли й ін.), так і на ідеалістів (Беркли, Кларка, Батлера й ін.).

Локк дотримувався деїзму, що у першій третині XVIII в. тлумачили чи ледве не як синонім «вільнодумства». На Локка опиралися деисти-материалисти, подвергшие радикальній критиці релігію й церкву. Серед них виділявся Дж. Толанд, що у книзі «Християнство без таїнств» (1696, спалена за рішенням парламенту), в «Листах до Серене» (1704), в «Пантеистиконе» (1720) доводив примат розуму над вірою й, виступивши проти містицизму й ірраціоналізму християнської релігії, протиставив їй «розумну», або «природну», релігію

Суперечка Локка з Гоббсом про «людську природу» на початку XVIII в. був продовжений їхніми послідовниками, і насамперед А. Шефтсбери й Б. Мандевилем. Філософ-мораліст Шефтсбери, віг, апологет «Славної революції», був учнем Локка. Однак у його теорії матеріалістичні елементи не одержали подальшого розвитку, а його вільнодумство обмежилося деїстичними рамками й не відрізнялося войовничою антицерковністю. В «Характеристиках людей, вдач, думок, часів» (1711) він доводив єдність істини, добра й краси, панування розуму над страстями, схильність людей до добра, у результаті чого «внутрішнє моральне почуття» веде до «внутрішнього почуття чесноти» і до доброзичливої симпатії, що поєднує людей. На відміну від Локка, він уважав чесноти вродженими, хоча думав, що їх можливо розвити шляхом виховання. Шефтсбери наполягав на відділенні моралі від релігії, затверджуючи, що гармонія буття ґрунтується на єдності приватного інтересу й бескористной чесноти

Супротивником Шефтсбери виступив Б. Мандевиль, лікар за професією. В «Байці про бджіл, або Часток пороках - суспільній вигоді» (I т. - 1714, II т. - 1729) він підтримав ідею Гоббса про егоїстичну природу людини, відкинув проповедуемий Шефтсбери альтруїзм. На противагу Шефтсбери, що объявляли мораль природною властивістю людини, вона розглядав її як продукт громадського життя, наближаючись у цьому змісті до локковской ідеї про залежності моралі від середовища й виховання. Мандевиль в алегоричній манері розглядав англійське буржуазне суспільство, викриваючи й висміюючи його лицемірство й святенництво. У вулику одні бджоли трудилися, інші лише насолоджувалися життям, і для них характерні жадібність, скнарість, марнославство, заздрість, зарозумілість. Юпітер задовольняє прохання бджіл зробити їх всіх доброчесними. У результаті, позбувшись від пороків, вони зубожіли. Пороки сприяють розвитку суспільства, затверджував Мандевиль, тому що вони стимулюють діяльність людей: торгівля неодмінно прийде в занепад, якщо всі стануть ощадливими; зникнуть в’язниці й суди, якщо виправляться всі злочинці

Навчання Мандевиля про позитивну роль пороків у розвитку суспільства різко критикував Ф. Хатчесон в «Дослідженні про походження наших ідей краси й чесноти» (1725), де заперечував себелюбність як рушійний стимул людських учинків і розвивав навчання Шефтсбери про загальну доброзичливість людей

Ворогом матеріалістичних і просвітительських ідей в Англії виступив суб’єктивний ідеаліст Дж. Беркли. В «Трактаті про початки людського знання» (1710) він захищав християнську релігію, заперечував проти поняття матерії. В «Алсифроне, або Дрібному філософі» (1732) Беркли категорично відкинув деїстичне вільнодумство Шефтсбери, гнівно гудив Мандевиля за богохульство й «заохочення» пороків, змусивши його в «Листі до Диону» (1732) доводити, що він лише викривав порок

Полеміка Мандевиля із Шефтсбери сприяла формуванню двох ідейних плинів у просвітительській англійській літературі. Прихильники Шефтсбери (Аддисон, Стил, А. Поуп) опиралися на його оптимістичне тлумачення людини, прихильники Мандевиля (Гей, Свифт) бачили основу розвитку суспільства в егоїзмі людської природи

Провідними жанрами англійської раннепросветительской літератури були поема, трагедія, комедія, есе. Соціально-політичні події цього періоду сприяли розширенню читацької аудиторії, народженню нових жанрів, наприклад «баладної опери» («Опера жебрака» Дж. Гея), таких жанрових різновидів, як теоретико-эстетическая поема А, Поупа «Досвід про критика», сатирико-нравоописательние нариси Аддисона й Стила.

Pages: 1 2