Анатолій Андрійович Дімаров народився 5.05.1922 р. у Миргороді на Полтавщині в учительській сім’ї. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. У цей година розпочалася Велика Вітчизняна війна, письменник воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був поранень, після одужання деякий година партизанив. Завісь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах.

В 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950-1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, в 1951 - 1953 рр. - у Львівському педагогічному інституті, потім (1953- 1956 рр.) - у Вищій партійній школі в Москві. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії» (1951), збірки оповідань та новел «На волинській землі» (1951), «Волинські легенди» (1956), «Через місточок» (1957), повісті «Син капітана» (1958), збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною» (1959), романів «Його сім’я» (1956), «Ідол» (1961), «І будуть люди »(1964).

Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. Важливіші з їх: «Зінське щеня» (1969), «Містечкові історії» (1983), «На коні й під конем» (1978), «Вершини» (1986).

В 1981 р. роман удвох книгах «Біль і гнів» був відзначений Державною премією ім. Т. Шевченка. Письменник переконує, що війну перемогло саме народне життя. «Болем і гнівом» А. Дімаров стверджує це пристрасно, доконано, завершуючи свою величну фреску окупаційного лихоліття епізодом, що найвиразніше оголює полемічний нерв усієї епопеї. Єдина на всю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко відтягла з подвір’я мертвого німця, намила картоплі, знайшла обгорілий шолом і мовчки заходилася варити в нім нехитру селянську їжу. «Отой шолом і прикрутивши увагу військових. Він одразу ж подумавши, що неодмінно напише про цю жінку і шолом, він складав уже подумки, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про мертя народу. А Ганна ні про що ті не думала: Ганна просто Крила картоплю». У цьому «просто варив картоплю» і є весь Дімаров як мислитель і як художник

Найулюбленішим жанром письменника в роки творцої зрілості стали «історії» - сільські, містечкові, міські. Започаткопині смороду були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого, як це й трапляється в усіх відстояних сільських громадах, «породичалися» з більшістю людських цнот і вад, зігріваючи й караючи ними не лише сусідів, а й самих собі. Ці соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кащук» (1978),- вона разом з попередньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Більшість її персонажів - теж люди літні, їм довелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові - насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо йлетко^осила всіх підряд, а вісь біля їх кружляла довше. І часто через ті, що боялися смороду передусім не її, а осуду власної совісті. Посутньо про таке, якові війні, алі безкровне вже прорідження реліктово «чистих» народних натур, їхнє поступове струхлявіння чи те в болоті застійного побуту, чи в духовно пісному грунті сучасних мегаполісів розмірковує А. Дімаров у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продажів. Міські історії» (1988). Обидві смороду густо населені людьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про кризу цінностей, що їх держава мала, з одному боку, за моральний абсолют, а з іншого - чи не щодень ігнорувала. Нехтуючи при тому й характери, де ті цінності прижилися, аби врешті-решт статі разом з їхніми носіями нікому не потрібними. А бува, й офіційно переслідуваними, як це сталося з молодимо робітником («Термінальна історія»): боротьбою з приписками він тільки того й добився, що судової справи проти собі. Таку ж неможливість пробитися буцай до здорового глузду, який подеколи підміняв усунуту з офіційних установ совісність, ілюструють трагічні історії доведеної до самогубства школярки («Дітям до шістнадцяти»), котрій її ж учителі грубо інкримінували розпусту; або молодого зятя, який прийшов у сім’ю нареченої з крилами, алі під тиском міщанського пресу мусив їх потайки пообтинати («Крила»). Головні мотиви «Міських історій» Анатолія Дімарова, це - людина у всьому розмаїтті іт відносин з оточуючим світом. Навіть за загальним пафосом повісті, що увійшли до «Міських історій», фіксують різні зрізи дійсності: комічні («Роман», «Білі троянди, червоні троянди…»), трагічні («Лунохід і Квазім.одо». «Дітям до шістнадцяти», «Симон-різник», «Попіл Клааса»), фантастично-умовні («Крила»). Алі найбільше отут творів, які стикують у собі взаємопротилежні початку, зображують людину в такому поєднанні почуттів і суперечностей, що годі шукати однозначної відповіді на запитання «хто є хто»: «Квартира», «Мама Люба», «Кримінальна Історія», «Життя ежизнь», «До сина», «Медалі», «Дзвони». «Боги на продажів». «Міські історії» спонукають до серйозних роздумів, які ж заподій тихий моральних деформацій, свідками котрих мі є останнім годиною, які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імперативи, як добро, шляхетність, милосердя. Досліджуючи ці заподій, письменник намагається запропонувати різні відповіді на ці болючі питання. Одна з їх пов’язує втрату людиною людяності насамперед із хворобою речовізму, що жахливою епідемією накрила мешканців міста (та й, додамо, села), перетворюючи їх, колися добрих і лагідних, на холодних егоїстів, засліплених єдиним бажанням - щось «дістати», «вхопити», «запопаcти».

Людину від дерев’яного чоловічка, дає мі іжливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати їм зазаради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі. Отже, твори Анатолія Дімарова - багатогранні, різнопланові й, безперечно, не можуть не привернути уваги читача.