« До середини 1936, незадовго перед тим, як назавжди покинути Берлін і вже у Франції закінчити «Дарунок», я написав уже, напевно, чотири п’ятих останньої його глави, коли від основної маси роману раптом відділився маленький супутник і став довкола нього обертатися», так сказав сам Набоков про це оповідання в передмові до одному зі своїх збірників. Логічно й доказово виглядає авторська рецензія, і читач хоче повірити, що «Коло» тільки довесок, хоча й «зі своєю орбітою й своїм розцвіченням полум’я», до «Дарунка», одна з карток із записами сцен майбутньої книги, що у загальній картині виявилася лишнейе Не вірте цьому «найменш російському із всіх російських письменників» на слово! Його слова про себе віртуозна гра, ціль якої переплутати покажчики в «коридорах пам’яті», створити своє життя для біографів так, як він створював долі героїв для читачів. Насправді, уперше «Коло» був опублікований на два роки раніше зазначеної Набоковим дати під невигадливою назвою «Оповідання». Т. е. не «Коло» відділився від «Дарунка», скоріше, більша частина роману виросли з «Оповідання». Говорячи про «Коло» як про «супутник» роману, Набоков намагається підтвердити поширена думка про своїй «безстрасності»: відповідно до логіки, менша маса буде обертатися навколо більшої. Але проза Набокова ірреальна, і цілком виправданим буде припущення про первинність «Кола». Тому будемо розглядати «Коло» як самостійний добуток, як один із ключів до всієї прози автора

Оповідання позбавлене яскраво вираженої дії, і зміст його сприймається скоріше не через опис що відбувається, як у добутках інших авторів, а через відчуття кольорів, звуку, самої думки автора Герой «Кола» Інокентій, перебуваючи в еміграції, зустрічає в Парижі дівчину, що була його першою любов’ю Таню, і її сім’ю; після короткої розмови з нею герой виявляється у владі спогадів, і разом з ним читач бачить Росію, садибу, свого отцаучителя, пана батька Тани така фабула оповідання. Здавалося б, все просто, але, незважаючи на цілком реалістичне оповідання, читач почуває, що перебуває у світі, не тотожному сьогоденню. Простежимо деякі деталі (до речі, характерні для всього творчості Набокова), що допомагають створити із цілком реального Парижа «новий мир».

Перша, що миттєво обертає на себе увага особливість кільцева композиція: «Вовторих, тому що в ньому розігралася скажена туга за Росією», читач, хоч небагато знайомий із творчістю Набокова, уже знає початок останньої фрази оповідання «у перших». І оборотний увага на те, як від ще паризького, реального «вовторих» автор переходить до наступного в треті: «у третіх, нарешті, тому що йому було жаль своєї тодішньої молодості», повністю віддаючи персонажа, Інокентія, у владу любимейшей своєї музи Мнемозини, одночасно із цим занурюючи читача в мир пам’яті героя. Також у цій частині оповідання оборотна увага на те, як майстерно Набоков створює необхідне «висвітлення» сцени: приглушаючи звук загальний («сидячи в кафі й всі розбавляючи насолоду, що блідне, водою із сифона» [з], [ф]), виводить крещендо єдине Росія (характеризується алітерацією [з], [р]: «Есердца, зі смутком з яким смутком так із грустьюе»). Отже, герой, а з ним і читач, уже не в Парижі 30х, а в Росії початку століття. «Все це минуле поднялосье», і, здавалося б, звичайно з’являються з минулої особи але отут читача очікує загадка: герой згадує батька, Іллю Ілліча Бичкова, і відразу після імені ми натикаємося на зовсім абсурдну фразу пофранцузски: «Наш сільський учитель», причому це вираження не може належати авторові Набоков писав не автобіографію. З минулого на даний момент виведений тільки батько героя, що не має права слова. Та й Інокентій навряд чи характеризував би батька «наш учитель». Розгадка виявиться лише при повторному прочитанні оповідання. Ця фраза переклик з темою реального Парижа, з одного боку, і підтвердження кільцевої композиції, з іншої: наприкінці (або, навпроти, на початку) оповідання Єлизавета Павлівна, мати Тани, скаже пофранцузски про Інокентія: «Це син нашого сільського вчителя», от звідки «наш сільський учитель». Це подання Іллі Ілліча як батька з позиції героя і як учителі для Тани і її сім’ї, переплетення минулого далекого зі спогадами, що потрапили в бібліотеку пам’яті півгодини назад.

Наступна деталь, що підтверджує нереальність миру оповідання імена, що згадують героєм. Серед відомих читачеві реально жили Федченко, Северцева, Дюмондюрвилля й інших ми зустрічаємо імена вигадані наприклад, що ніколи не існувало професора Бера, що працює на неназваному «чеському курорті». І, раз згадали про імена, відзначимо ще одну деталь: «пана», Годуновачердинцева, в «Дарунку» кличуть Костянтин Кирилович, в «Колі» же він має ініціали К. Н. ще один покажчик самостійності оповідання. Він перегукується з «Даром» лише деякими, загальними для багатьох добутків Набокова, тематичними лініями й тим, що повноправним хазяїном обох всесвітів роману й оповідання є автор. В «Колі» його присутність проглядається в іронічних випадах проти ідей «гражданственности», «громадянського обов’язку»: «Не забудемо, крім того, почуттів відомої частини нашої інтелігенції, що нехтує всяке неприкладне естествоиспитание», «думав з жахом і розчуленням, чтое син живе всієї душою в чистому світі нелегального», яка ненав’язлива іронія в епітеті «чистий», у самім визначенні «мир», обраному для згадування про нелегальний (зрозуміти це можна, звернувшись, наприклад, до IV глави «Дарунка», де Федір Годуновчердинцев міркує про «нелегальний» на прикладі Чернишевського). Ці зауваження не можуть належати Інокентієві, вони авторські

Отже, кільцевою композицією автор відокремлює мир оповідання від будь-яких інших, створюючи навкруги замкнутий простір. Заважаючи імена реальні й вигадані, він підкреслює, що Париж «Кола» не дорівнює Парижеві реальному. Гумор щодо неприйнятих Набоковим ідей і дивовижне їхнє руйнування в любові Тани (а любов у Набокова прояв вічної гармонії), з якої стають зайвими всі «репетиції цивільного презирства», зайвий раз доводить, що Бог цього Парижа, Інокентія, Тани сам письменник, що характерно для всієї його прози й що він підтверджував в інтерв’ю А. Аппелю й у деяких власних післямовах до своїх добутків (зокрема, до 3йому американському виданню «Bend Sinister»). Усередині ж цієї кругової границі, у замкнутому світі, своєї наместницей Набоков залишає Мнемозину. Усе в оповіданні відповідає миру пам’яті «схованим складам у темряві, у пилу»: і відсутність дії в теперішньому часі (крім «сидячи в кафі й всі розбавляючи насолоду, що блідне, водою із сифона»), і сутінок спогадів, створюваний деякими деталями, як то: «нічні фіалки», «батько рухається навшпиньках», характеристики досвітнього часу доби, коли ще темно, але вже вгадується швидкий ранок. У цих деталях відчувається найважливіша для Набокова тема тема мрії про повернення в Росію живу, з її «ослепительнозеленими ранками», з «хрустальнораспливчатой» Росії спогадів; про настання того яскравого «ранку», що неясно начебто в тумані сну присутній у всіх добутках письменника. Підтвердити єдність теми батьківщини для всього творчості автора можна не тільки на рівні інтуїції (адже Набоков ніколи не говорить прямо про свої теми), але й опираючись на наскрізні образи, що відповідають тому або іншому мотиву. Звернемося до останньої строфи найвідомішого вірша «Розстріл», тема якого безперечна Росія:

Але серце, як би ти хотіло, Щоб це справді, було так: Росія, зірки, ніч розстрілу И весь у черемшині яр!

Pages: 1 2