У статті розглядаються особливості типології героїв історичних оповідань так званого європейського циклу письменника-емігранта Юрія Косача. В дослідженні використано концепцію структурування давньоукраїнського суспільства філософа М. Шлемкевича.

Відносини України та Європи – одне з найгостріших питань не лише вітчизняної історії, а й сучасної політики, права, економіки, культури. Не менш актуально ніж сьогодні звучало воно і в 1920– 1930 рр. На сформульоване «східняком» М. Хвильовим питання «Європа чи Просвіта?» продовжували шукати відповіді митці й науковці Західної України. Одним із переконаних прихильників мистецької «євроінтеграції» був активний учасник літературного процесу між-воєння письменник-емігрант Юрій Косач. Мабуть, найцікавішою частиною великого художнього доробку цього автора є історична проза, яку високо цінували як літературознавці 1930-х рр. М. Гнатишак [12], С. Гординський [4], так і сучасні дослідники В. Агеєва [1], Р. Федорів [14] та ін. Своєрідність персонажної сфери історичних оповідань на теми з минулого потребує особливо прискіпливої критичної рецепції, яка, на жаль, поки що залишається фрагментарною. Таке дослідження буде актуальним ще й тому, що сам Ю. Косач першопочатком свого мистецького пошуку вважав постать майбутнього героя твору: «Автор, живучи за кордоном, хотів своїми скромними засобами воскресити тіні українців, що так, як і він, тому багато років, жили і тужили за далекою вітчизною, горіли й гасли під чужим і величним небом Праги, Відня, Парижа» [9, VI]. Тому завданням цієї розвідки буде з’ясувати специфіку типології героїв історичної прози Ю. Косача так званого «європейського циклу» крізь призму психологічних моделей поведінки українця в інонаціональному середовищі.

Історичну прозу Ю. Косача, яка розповідає про життя і діяльність українців за кордоном, ми об’єднали під назвою «європейський цикл», до якого включаємо оповідання «Вечір у Розумовського», «Молодість Савича», «Учта (бенкет.– Р. С.) Климентія» (збірка «Чарівна Україна», 1937); «Вітряк» (збірка «Клубок Аріадни», 1937); роман «Затяг під Дюнкерк» (1936), «Лосенко, вольний митець» (1939), а також оповідання «Місія Симоновського» (1942) та «Уривок Симфонії» (1943).

Зосередившись на зображенні в основному реальних постатей минулого та ще й хронологічно обмеживши сферу художнього пошуку (ХVІІІ–ХІХ ст.), Ю. Косач намагається якомога ретельніше репрезентувати лише одну верству українського соціуму. Ідеться про тогочасну інтелігенцію, або, по-іншому, національну еліту – мистецьку, наукову, політичну, військову, господарчо-економічну. Проте

Його інтерес виключно до «вищого» класу зумовлювався не тільки названими причинами. Важливішими були чинники суто мистецького плану, зокрема: усвідомлення прозаїком значення окремої особистості для розвитку історичного процесу; «малий» та «середній» жанри, в яких він працював, не завжди передбачали широкий і докладний соціальний зріз описуваної епохи.

Сучасник і добрий знайомий Ю. Косача філософ і культуролог Микола Шлемкевич також вбачав у національній еліті основну рушійну силу морально-етичного, а отже, й політичного, державницького розвитку народу. У книзі «Загублена українська людина» (Нью-Йорк, 1954 р.) учений, досліджуючи феномен духовно-інтелектуального світу нового (сучасного йому) українця і прагнучи встановити витоки цього явища, звертається до досвіду попередніх віків. За його спостереженнями, саме на національній традиції, закладеній ще у період «другої (так званої козацької) держави», постало теперішнє покоління. Проте шлях становлення нової особистості виявився неоднозначним. Адже еволюція козацької верстви (що її Шлемкевич простежує в середовищі старшини - провідної частини тодішнього соціуму) була болісною і не завжди продуктивною.

Як і Шлемкевич, Косач теж усвідомлював важливість впливу визвольних воєн 1648-1654 рр. на формування питомого українця. Його перший роман «Затяг під Дюнкерк» присвячено подіям, що передували виступу Б. Хмельницького проти Польщі. Однак у між-воєння для прозаїка актуальнішими виявилися україно-російські відносини і тип (типи) імперської людини, ними витворений. Важливо й те, що і письменника, і вченого цікавлять реальні постаті минулого. І якщо в оповіданні чи повісті на художньому рівні узагальнено образи справжніх осіб, які жили та діяли в конкретній добі, то у філософській праці, але також на історичному матеріалі, синтезовано чотири найхарактерніші типи епохи (на означення більшості з яких взято конкретні прототипи).

Найчисельнішим і водночас найінертнішим, за М. Шлемкевичем, типом українця, який сформувався внаслідок розпаду козацької верстви, був «старосвітський поміщик». Люди цієї формації, усунуті від державного життя, швидко задовольнялися забезпеченим, тихим існуванням. Єдиною турботою для них стало щоденне питання: «А що ми покушали б, матушка?» [15, 17].

Не менш поширеним невдовзі стає і другий тип, що його філософ називає «гоголівською людиною». Ці діяльні, талановиті представники колишньої старшини порівняно безболісно інтегрувалися в наддержаву - пристосовуючись і успішно реалізовуючись у новому середовищі. «Вона (людина.- Р. С.) виходила на биті шляхи історії, а що на них не було вже українських поїздів, вона присідала до нових, російських імперських возів» [15, 18].

Наступним, але не таким масовим, як попередні, був тип «ско-вородянської людини». Членів цього прошарку українського суспільства не влаштовувало лише патріархальне поміщицьке життя, як не приймали вони і зручного становища імперського службовця. Визначальним для цього типу став відхід від реального (матеріального) світу з усіма його радощами та негараздами й акцент на вдосконалення і розбудову свого внутрішньодуховного єства.

І нарешті «шевченківська людина» Репрезентує питомий, повноцінний тип українського характеру, що, на відміну від трьох попередніх, має під собою інший ґрунт і нові орієнтири. Цей справжній українець - насамперед патріот, який здатен відповісти на суворі виклики доби й відродити свободу та велич Батьківщини. ««Шевченківська людина» народилася з пориву створити свій власний новий світ із власних джерел і власних сил… Візія свого світу з вільним і справедливим уладом - опановує цю людину» [15, 21, 22].

Наведена класифікація не є закритою схемою, за якою кожен із виділених типів постає цілком самодостатнім і може, так би мовити, існувати лише у чистому вигляді. Адже індивідуальний характер кожної людини складний та суперечливий, зазвичай у ньому поєднано кілька різнопорядкових домінант із певною перевагою однієї з них. Крім того, у процесі життєдіяльності, під впливом внутрішньої психологічної еволюції чи зовнішніх (соціальних, політичних обставин) буттєві орієнтири особистості можуть змінитися. Варіативність своєї типології визнавав, між іншим, і сам автор, зокрема коли говорив про складність формування «шевченківської людини» [15, 22]. Окрім того, за основу поділу провідної частини українського суспільства Шлемкевичем взято не якийсь об’єктивний і визначальний фактор (або ознаку) політичного, правового, економічного, конфесійного плану, а швидше суб’єктивний морально-духовний вимір людської особистості. Тобто внутрішня сутність, приміром, «ста-

Росвітського поміщика» чи «гоголівської людини» виводиться насамперед із органічної схильності першого до тихого існування, а другого, відповідно, – до бурхливої діяльності. (І в тому, і в іншому випадку обов’язково взято до уваги рівень національної самосвідомості цих здрібнілих нащадків гордого козацтва). Саме цим суб’єк-тивним аспектом типологія, розроблена М. Шлемкевичем, найбільше співзвучна важливим особливостям персонажної сфери історичних оповідань Ю. Косача. Адже письменника, поряд із зовнішнім фактажем (сказати б, портретом) людини минулого, надзвичайно цікавили і внутрішні, душевні колізії, що їх вона переживала у своєму часі.

Аналіз героїв Ю. Косача почнемо із образу «старосвітського поміщика», серед типів якого у письменника наявні як реальні, так і вигадані персонажі. До останніх належить Никифор Бутенко («Вітряк») – яскравий представник заскорузло-консервативної частини українського суспільства. І хоча на час дії твору він є офіцером царської армії, військова, як і будь-яка інша служба його зовсім не приваблює. Свої світоглядні пріоритети він визначає чітко і зрозуміло: «Волію спокійне життя… маю хутір, сад, дім, в мене є коло чого ходити» [5, 118]. Це буттєве кредо, проголошене на початку твору, знаходить своє підтвердження у подальшому розвитку дії. Так, протагоніста мало обходить російсько-французька війна, в якій він бере участь не заради слави чи з патріотизму, а із загального обов’язку. Промовистими є вже самі причини, через які молодий офіцер потрапляє в полон. Втомлений боями і важкими польовими умовами, він вирішив від’їхати із табору, щоб утамувати найдошкульнішу свою потребу – нездоланне почуття голоду.

Pages: 1 2 3