Феномен землі супроводжує та цікавить людину, відколи вона на ній з’явилася. Менталітет кожної нації тісно пов’язаний із землею, а української особливо. Образ, символ землі продукує концептуальний зміст національної екокультурної свідомості. Земля сформувала не лише ментальний імідж українця, ;а й його індивідуальність у просторі світової культури. Земля як предмет досліджень охоплює значний сегмент людської культури і осмислюється в полі як фізикоматематичних, екологічних, географічних, соціальних наук, так і психології, філософії, політики, релігії, мистецтва. Об’ємна частка творів українського національного живопису, художньої літератури присвячена темі землі, однак вона і на сьогодні зберігає за собою нерозгорнутий пізнавальний потенціал.

Споконвіку земля має космогенний вплив на людину, і в українській та світовій художній літературі цей біологічнодуховний зв’язок людини із землею трактується зазвичай як генетичний симбіоз. Більше того, в художньому тексті земля, як правило, персоніфікована, міфологізована, виступає самостійним персонажем. У сучасній літературнокритичній думці приділено чимало уваги художнім особливостям образу землі у творах українських та зарубіжних письменників, багатоспектровості його значень. Цю проблему порушували Л. Горболіс, А. Гурдуз, Т. Денисова, І. Кушнір, Н. Яцків. Спробуємо простежити, як відбувається розвиток вітального образу землі в атрибутивних романах на цю тему класиків української і французької літератур Ольги Кобилянської та Еміля Золя “Земля”.

Земля — це могутній дієвий персонаж, який поглинає життя селянина, підкорює його собі. Вона втілює в собі усі вітальні характеристики: “простерлася земля”, “земля розтягнулася”, ” з задоволенням розходилась, розкошувала”, “віддихала важкими пахощами”, “гріла свої освіжені сустави на сонці”, “бувала люта”,” надармо тужила “, “стягалися її тут і там випуклі сустави і тріскали з гніву”, “земля огрівала”, “земля жде”, “бачила се земля”; “земля поглинала”, “земля втрачає силу”, “обриси задубілих членів землі”, “жирна, плодовита”, “пожирала все насіння”, “дає завжди стільки, скільки захоче” (тут і далі переклад наш).

За всіма фізичними ознаками земля є таким природним універсумом, який продукує життя. Життєдайні властивості землі закладені у ґрунті. Що таке ґрунт з наукової точки зору? Якщо всі природні тіла поділити на живі (рослини, тварини, людина, мікроорганізми) і неживі або косні (мінерали, гірські породи), то ґрунт серед них буде проміжним геобіологічним утворенням, або біокосним тілом природи. Саме завдяки ґрунту землі притаманна унікальна здатність — родючість. А ще ґрунти відображають рецентні й реліктові ознаки сучасних процесів, у яких закодовано процеси минулих часів (”ґрунтмомент” і “ґрунтпам’ять”), що говорить про присутність категорії свідомості.  Окрім того, як функціональне тіло ґрунт здійснює могутній вплив на газовий режим атмосфери та його динаміку, гідрологію суходолу, поглинання сонячної енергії, накопиченої живою речовиною, на середовище життя і на еволюцію багатьох організмів. Отож не є міфом відображення у творах всеохоплюючого впливу землі на людину, який ми трактуємо як владу землі, бо такий вплив є природною програмою її біофізичних властивостей.

Як і кожне живе тіло, земля має своєрідну шкіру, ґрунтову оболонку, яка, виконуючи роль геомембрани, певною мірою є аналогом біомембран живих істот. Саме через цю шкіру, якою є ґрунт, здійснюється постійний енергетичний обмін та накопичення необхідних елементів мінерального живлення. Отже, земля має потужну природну енергетику, якою насичує все живе, у тому числі людину. Енергія життя людини великою мірою черпається із енергії землі (пригадаймо міфічного Антея), яка є джерелом симбіотичної взаємодії обидвох, навіть більше — архетипної генетичної залежності хлібороба від своєї годувальниці, що формується ще на підсвідомому рівні. О.Кобилянська розкриває цю нескладну аксіому через образи Івоніки й Михайла: “Переживав сам стан землі і був із нею одним. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого”; “…звертався до праці. Вона, ба й уся природа, відігравала німу, могутню роль в обороті того … дрібного життя, — і його становище до них було пов’язане тисячними невидимими ниточками, що обмотували його тісно та становили … саму головну долю його” ; “…коли настане весна … буде земля його надармо вижидати. Розстелиться чорна й широка, як море … а його не буде. Не буде її орати. Кожний лишив дома десь там свій загонець, і він буде надармо його вижидати. Мов сирота, буде його вижидати…”.

У міркуваннях на тему взаємовідносин монахіваскетів із пустелею, “дикою” природою, американська дослідниця екотеологічних проблем Сюзен Браттон виділяє аспект глибокого відчування ними якостей, внутрішніх властивостей пустелі, завдяки чому виробляється посилене “відчуття місцевості”. їх ставлення до пустелі та її сотворінь ніколи не віддалялося від власних духовних цілей. Щось подібне спостерігаємо і у відчуваннях селянином землі, які формуються в екзистенційному вимірі. Тільки у другому випадку людина не має змоги дистанціюватися від вимог інстинктивного життя і здобути необхідний мінімум свободи, чого досягають пустельники, і стає рабом землі.

Якщо О.Кобилянська передає у романі гармонію стосунків селянина і землі, зосереджує увагу на духовних началах цих взаємин, то французький романіст художніми засобами натуралістичної поетики акцентує на психофізіологічних факторах такого зв’язку, які набувають часто патологічних форм.

 Земля у романі Е.Золя набуває виразних фемінних анатомічних контурів завдяки конкретній натуралістичній метафоризації: “земля запліднювалась зерном”, “приймає в своє лоно животворне насіння щедра земля”, “жирна, плодюча, ніби бажаючи втримати господаря у своїх обіймах, вона оволоділа ним повністю”, “скільки може народити роздутий живіт землі”, “повертала до світу своє помолоділе тіло”. О.Кобилянська також доповнює персоніфікований образ землі антропоморфічними елементами “лоно”, “сустави”, “паща”. Узагальнюючий портрет землі має багато спільного в обох романах: “товста така та красна” (О.Кобилянська), “жирна, плодовита” (Е.Золя). Детальніше над художніми особливостями портретного образу землі ми зупинялися у статті “Біблійний концепт землі в однойменних романах Ольги Кобилянськоїта Еміля Золя”.

Видатний американський професор фізичної географії і геології Арнольд Гюйо, автор праці “Земля і людина, або фізична географія в відношенні до людського роду”, виданої в С.Петербурзі 1858 року, у розділі другому глави 1, який називається “Життя земної кулі”, доводить всі ознаки існування життя неорганічної, “мертвої” природи [4]. Згодом вчений робить висновок: “А відтак ми вправі сказати, що неорганічна природа створена для органічної і земля для людини, як обидві для Творця, — початку і кінця всіх речей…”. Науковець в одній із глав під назвою “Фізіологія земної кулі” анатоміює “форми твердої землі”, наче тіло живої істоти, “для того, щоби побачити життя їх та взаємодії одних з другими”. Типологічний зміст описів екстраполюється в літературний художній текст, обумовлюючи натуралістичні аспекти поетики та увиразнюючи концепт вітального образу землі.

Земля в обох романах — цілісно сформований персонаж, наділений усіма внутрішньоособистісними якостями та емоційними характеристиками: “Землі було миле те розорювання її маси, вона не противилася йому в жодному місці, була м’яка й крихка і гріла свої освіжені суглоби в сонці, а її вогкий віддих розходився у воздусі і зраджував її глибоке вдоволення”. Настрій і податливість землі впливають на орачів та доповнюють їх внутрішній стан: батько й син Федорчуки отримують безмежне задоволення від праці на землі. У романі Е.Золя земля не завжди відповідає селянину взаємністю: “Яка ж вона байдужа і невдячна, ця земля!

Розвиток образу землі охоплює всі елементи довкілля, природного простору, які набувають типологічних вітальних значень і рухається в напрямку від художньопсихологічного змісту до глибокого біоцентричного філософського концепту.

Pages: 1 2