Мені довелось познайомитися із творами Антона Павловича Чехова. Це великий майстер і художник слова. Він здатний передати в маленькому оповіданні все життя людини, дотримуючись своїх правил і афоризмів: “Писати талановито, тобто коротко”, “Умію коротко говорити про довгі речі”. Остання формула найбільше точно визначає сутність досягнутого Чеховим незвичайної майстерності. За його пейзажами, намальованими часто за допомогою однієї точної й влучної деталі, за короткими діалогами й монологами, маленькими подробицями, за яких читач завжди розрізняє не названі автором, але ясно видимі глибини життя. От і зараз у його оповіданні “Туга” досить декількох речень, щоб зрозуміти атмосферу бездушшя, що оточує головного героя. На землю м’яким килимом лягають сутінки, кружляється мокрий, великий сніг, що “шаром лягає на дахи, плечі, спини, шапки”. Це не просто сутінки й сніг, це образ, символ якоїсь безвихідності, порожнечі й байдужості. Відчуваєш, як малий і незначна людина в цьому бездушному просторі. І Іона Потапов один у цій порожнечі, де йому не з ким словом перемовитися, У цьому короткому оповіданні Чехов малює образ бездушного міста з бездушними людьми. Місто, де так багато людей, але де ти духовно самотній. Чотири рази Потапов намагався почати розмову, чотири рази намагався розповісти про своє горе - про смерть сина. Йому хотілося, щоб йому поспівчували, пошкодували. Він говорить, що з бабами краще розмовляти на цю тему, “ті хоч і дурки, але ревуть від двох слів”. Однак його співрозмовників це не цікавило, вони віднесли равнодушно, байдуже до чужого горя. Іона не міг виговоритися, а звідси росла туга, “туга величезна, не знаючих границь. Здавалося, лопни груди, вилийся з її туга, так вона б все світло залило…” От головна поетична думка, що утворить лейтмотив “Туги”. Візник не знаходить розуміння в людей. Він починає почувати біль і гіркота від невисловлених страждань і туги, не може заснути вночі і йде подивитися коня, що для нього стала самим дброгим і рідною істотою після смерті сина. У ній він бачить родинну душу, як він втратився сина, так вона втратилася свого хазяїна й вівса. Він починає згадувати й говорити про сина, а потім “захоплюється й розповідає їй всі”. Тому, що в цій порожнечі й безмовності, у цьому “бездушному” місті - це єдина істота, що слухало його, не відіпхнуло. Ця тема актуальна й для нас, ми увесь час кудись поспішаємо, не обертаючи уваги на страждання інших людей, не думаючи про те, що самі можемо виявитися в подібній ситуації