Увага багатьох поколінь дослідників була звернена до історії Київської Русі. Образ цієї великої держави створив Павло Загребельний у романі «Диво». Звичайно, творів про ті часи було написано дуже багато, але нікому раніше не вдавалося так широко розкрити суперечності давньої доби і разом з тим створити такі яскраві художні образи. Це розповідь про справжнє диво архітектурного мистецтва наших предків - Софію Київську, про її складну долю та місце в історії нашого народу. І чому появу шедеврів в історії завжди пов’язують з іменем правителя? А де ж справжній, нікому не відомий творець? Чому не увічнено його ім’я? Відповіді на ці питання хотів дати Павло Загребельний у своєму романі «Диво».

Собор святої Софії у Києві, наче жива істота, є одним з головних героїв роману. Цей мистецький витвір змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться». Читачі роману стають свідками створення цього дива, знайомлячись з будівником Софії Київської - Сивооком. Цей талановитий древлянин багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, потрапивши до Візантії, працював у константинопольського майстра як будівельник і оздоблювач храмів. Згодом, дозрілий у своєму таланті й розумінні життя, він повернувся до Києва, на рідну землю. Повернувся не лише тому, що кликала його рідна земля, але щоб створити Софію, собор, в якому використав традиції предків та досвід, який він здобував по всіх світах. Один із героїв твору роздумує: «А з чого починається мистецтво? Чи не з протесту? Проти природи. Проти власного безсилля. Проти нікчемності». Саме таким протестом була побудова шедевру світової архітектури.

Сивоок - чудовий талант, майстер своєї справи, якій віддав себе до останку. Він розумів, що просто красивий, але звичайний собор не може здивувати світ, а тому задумує щось величне і неповторне. Перед тим, як втілити свій задум, митець вимріював його усе життя: ….. він хотів упіймати в барві й показати людям усе на світі: дівочий спів, пташиний політ, блимання зірок з чистого неба і сонце». Все це він хотів подарувати людям, бо будував собор більш для людей, ніж для Бога. І Сивоокові це вдалося. «Цей собор вже з першого дня існування, певно, мало хто вважав за житло Бога - він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу почувався дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі… Диво!»

Ще одним важливим персонажем твору постає князь Ярослав Мудрий, образ якого дуже складний і суперечливий, але повністю відповідає його часу. Прогресивний розбудовувач Київської держави, він привабливий у деяких рисах і водночас жорстокий виразник інтересів свого класу, далекий від турбот про життя простого народу. Це освічена, закохана в книги людина. Ярослав задумав спорудити собор на зразок величних візантійських храмів. Цим собором він хотів здивувати світ. Йому сподобався задум Сивоока, бо ця ідея поєднувала нове, чуже, зі старим своїм. Ярослав Мудрий згодом зробить відкриття: Сивоок схожий на свою землю. Порівняння, звичайно, несподіване, але справедливе. Він спорудив собор, який став символом єднання поколінь, і це вміло відобразив автор, змалювавши події в різні часи.

Під час Великої Вітчизняної війни, коли над народом нависла жахлива загроза бути рабами фашистської Німеччини, на захист святині підіймається Гордій Отава. Ми знову спостерігаємо двобій між двома ідеологіями. Грабіжницькій силі, що намагається знищити духовність народу, щоб забув, хто він є, протистоїть дух нескореності, що вбирає в себе все краще з минулого. Син Гордія зберігає пам’ять про батька і продовжує наукову роботу про встановлення імені творця Софії Київської. Таким чином, у шістдесяті роки двадцятого століття собор стає виміром патріотизму, започаткований Сивооком. Саме в цьому аспекті можна провести паралель між «Дивом» Павла Загребельного та відомим твором Олеся Гончара «Собор», де струменить заклик берегти собори людських душ, творити вічне в ім’я народу, його добробуту та щастя.

Протягом століть різні завойовники намагалися знищити собор та, незважаючи на те, він «стояв уперто, несхитно, вічно, так, ніби не будований був, а виріс із щедрот київської землі».

Талановитий письменник П. Загребельний у романі «Диво» створив урочистий гімн безсмертю тих, хто в єдності з народом творить дива - символи духовності нації, одним з яких стала Софія Київська.

Час - категорія плинна. Минають над нашою маленькою й такою дорогою Землею роки, століття, тисячоліття. Одне покоління людей приходить на зміну іншому й несе нові проблеми, мрії, надії, а іноді - жах війни, біди, страждання, сльози. І від того, що залишається у спадок нащадкам, залежить рівень духовності народу.

Золотом переливаються бані церков, соборів, сягаючи далеко в чисте блакитне небо, закликаючи людей до відродження доброти1, людяності, справедливості. Бо саме ці цінності полинуть у Вічність,’ залишаться в пам’яті прийдешніх поколінь, як і краса витвору рук людських - архітектурних пам’ятників. Саме на цьому хотів наголосити, працюючи над романом «Диво», відомий український письменник П. Загребельний, який мав на меті «показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, залишений нам історією, існує не самодостатньо».

Отже, в центрі роману - Софія Київська. Цей архітектурний пам’ятник змальовано як незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться», як символ духовного надбання українського народу. Багато невирішених питань постає перед Сивооком, хлопчиком, якому довелося пізніше стати зодчим, вимріяти й подарувати людям диво дивнеє - Софію Київську. Понад тридцять років герой йшов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для Сиво-ока нерозривні, й незадовго до загибелі він відкриває для себе найголовніше: «Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я - сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись в мені».

А пісні лунали з фресок собору різноманітністю барв. У процесі пізнання, ще з дитячих років, кольори - природні і створені язичником дідом Родимом, Звениславою, майстрами церков - навально входили в єство Сивоока, щоб потім забуяти в його задумах і малюнках.

Приступаючи до спорудження собору в Києві, Сивоок задумує щось велике й незвичайне, бо малість не може здивувати світ. У його уяві собор стояв як образ його землі, який народився з давніх спогадів і зустрічі з Дніпром і пущами, це був «… образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі…» І церкву Сивоок вимріював не як пристанище Бога, а як символ краси рідної Вітчизни. І він, перемігши посередність Міщила й обережність Ярослава Мудрого, «заганяє» всього себе у собор. В Оранті передає тихе зітхання матері й сполохані очі Ісси, її постать, що приречена на загибель. У процесі творіння Сивоок наче самознищувався, вбираючи розмаїття світу, щоб потім спливти ним у фарбах,- це і є та формула таємниці художника, яку відкрив П. Загребельний у Сивоокові. «На кожну барву життя,- думає герой,- повинна бути своя - неодмінно точна - барва мистецтва». І було споруджено собор, якого не знала навіть Візантія.

Безумовно, собор - це виквіт душі народної. І які б чужинці не намагалися знищити його, «зітерти його з земної поверхні», їм цього не вдавалося, бо це був людський дух, дух громадянства і мудрості, «… собор стояв уперто, несхитно, вічно, так, ніби не будований був, а виріс із щедрої Київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»

П. Загребельний у романі зумів показати історію України, об’єднавши три її шари: давнину, Велику Вітчизняну війну й сьогоднішній день. А головний об’єднуючий центр - це образ Софії Київської. Есесівець Шнурре під час другої світової війни за наказом хоче вирізати найкращі фрески для музею в гітлерівському Лінці. Учений Гордій Отава ціною власного життя зберіг творіння прадавнього генія, «… вбитий був у самому соборі, загинув самотнім, нікому не відомим бійцем. … діяв відверто, сміливо, може наївно, та інакше не міг…»

Представником нового покоління вчених у романі виступає син Гордія Отави Борис, який продовжував справу батька, бо його кличе до цього обов’язок перед пам’яттю батька, містом та наукою. Софія

Київська для нього така ж святиня, символ надбання українського народу, як і для попередніх поколінь. Архітектурний пам’ятник зв’язував покоління, і одночасно із «Собором» Олеся Гончара роман П. Загребельного «Диво» закликав сучасників «берегти собори людських душ», будувати майбутнє свого народу, його добробут і щастя. Створений майстром образ Софії Київської проступає крізь товщу століть і втілює невмирущість духовності народу.

Нехай же над Землею спочивають старі та піднімаються нові золотоверхі бані соборів, дивуючи світ, звітуючи перед Вічністю про нашу високу духовність, талановитість українських митців.

Pages: 1 2