Найважливішою рисою всієї російської літератури XIX століття справедливо вважається особлива увага до людської особистості. Можна сказати, головний герой “золотого століття” - людин у всьому різноманітті його проявів. Письменники-Класики створили стільки несхожих один на одного образів, що мимоволі задумаєшся, який з них взяти для того, щоб розкрити вибрану тему. Я розумію її в тому розумінні, що необхідно показати, як, за допомогою яких художніх засобів і прийомів письменник зображує внутрішній мир людини. Мені здається, що класичним зразком різноманіття оригінальних прийомів і способів створення високомистецького образа особистості є роман Михайла Юрійовича Лермонтова “Герой нашого часу”. Цьому роману у творчості письменника передують поема “Мцыри”, “Демон”, “Пісня про купця Калашникова”, написані в манері романтизму, художнього методу, націленого на зображення почуттів, емоцій, страстей, психології людини, тобто внутрішніх мотивів учинків особистості

По поданнях літературознавців, письменник-романтик наділяє свого героя однією якою-небудь пристрастю, що значно перевершує своєю міццю цю же пристрасть у звичайній людині, тобто гиперболизированной, змушує свого героя діяти у виняткових обставинах, а сам добуток офарблюється мотивами долі, долі, мистики й т.п. Такий Мцыри, що знав “одну, але полум’яну пристрасть”, що виховувалася в замкнутій атмосфері чоловічого монастиря, що втік з нього під час грози, що переміг барса (це все дійсно виняткові обставини) і що повернулася (така доля) до тих же ненависним стінам, щоб без жалю розстатися з життям. Для задуманого письменником роману про молодого сучасника романтичний метод повинен був поступитися місцем реалістичному, уже апробованому в романі А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”. Складність полягала в тому, що Лермонтов задумав психологічний роман, перший в історії росіянці й один із самих ранніх в історії світової літератури. Вірний своєму принципу добувати “з полум’я й світла породжене слово”, домагатися максимального драматизму оповідання, письменник зумів знайти оригінальні способи зображення психології Григорія Олександровича Печорина, головного героя роману

Відразу відзначу, що всі ці прийоми й способи мають пряме відношення до композиції як сукупності елементів, використовуваних при створенні літературного твору. Одним з важливих прийомів стала розбіжність сюжету й фабули, тобто порушення хронологічної послідовності подій, про які повествуется в романі. Хронологічно частини “Героя нашого часу” повинні розташовуватися в такий спосіб: “Тамань”, “Князівна Мері”, “Фаталіст”, передмова до “Журналу Печорина”, “Бэла” і “Максим Максимович”. Порушення хронології пояснюється тим, що автор обрав спосіб поступового наближення до свого героя

Спочатку про Печорине розповідає Максим Максимович, простий піхотний офіцер, не дуже грамотний і явно що не розбирається в психології людина, що назвала прибулого до нього в міцність молодого офіцера “дивним”. З деяким подивом він перераховує ці чудності: “Адже, наприклад, у дощик, у холод цілий день на полюванні; усі змерзнуть, утомляться - а йому нічого. А інший раз сидить у себе в кімнаті, вітер пахне, запевняє, що простудився; ставнем стукне, він здригнеться й сполотніє; а при мені ходив на кабана один на один…

”. Додам ще одну чудність Печорина, що з’ясовується &copy A L L S o c h. r u у ході оповідання штабс-капітана: те закохався в Бэлу до безпам’ятства, то охолонув до неї до непритомності. Звичайно, ці чудності інтригують читача, що розуміє, що його познайомили з неординарною особистістю, але поки ще не знаючих причин названих “чудностей”. Потім Печорина описує співрозмовник Максима Максимыча, утворений і тонко, що розбирається в людях офіцер, що став свідком зустрічі двох товаришів по службі. Майбутньому видавцеві “Журналу Печорина” автор віддає ще один елемент композиції - портрет героя. Помітимо, що це не звичайний, а психологічний портрет

У зовнішньому вигляді Печорина відзначаються риси, що відбивають його внутрішній мир, улаштування його душі: “Його хода була недбала й ледача, але я помітив, що він не розмахує руками - вірна ознака деякої скритності характеру”. Не менш виразна й така деталь: “Коли він опустився на лаву, те прямій стан його зігнувся, начебто в нього в спині не було ні однієї кісточки; положення всього його тіла зобразило якусь нервову слабість…”. Психологічний портрет завершується оцінкою спостерігача: “…Про очі я повинен сказати ще кілька слів. По-перше, вони не сміялися, коли він сміявся!..

Це ознака - або злої вдачі, або глибокого смутку”. Як бачимо, остаточний вибір пропонується зробити читачеві. Але й із цього опису стає ясно, що перед нами глибоко суперечлива натура, що живе напруженим внутрішнім життям. Нарешті, Печорин розкривається перед читачем у самоаналізі. Віддамо йому належне: він судить про себе, свого життя, своїх учинках жорстко й правдиво.

Він болісно намагається зрозуміти, чому всяке його благе починання приносить іншим людям одні лиха й нещастя. Григорій Олександрович ставить собі нещадний діагноз: “Я був скромний - мене обвинувачували в лукавстві; я став потайливий. Я глибоко почував добро й зло; ніхто мене не пестив, усі ображали: я став злопам’ятний… Я говорив правду - мені не вірили: я почав обманювати; довідавшись добре світло й пружини суспільства, я став вправний у науці життя… Я зробився моральним калікою: одна половина душі моєї не існувала, вона висохнула, випарувалася, умерла, я неї відрізав і кинув, - тоді як інша ворушилася й жила до послуг кожного, і цього ніхто не помітив…

”. Можна зробити висновок, що Печорин обвинувачує у своїй зіпсованості світське суспільство або натякає на якусь фатальність, зумовленість усього того, що з ним трапилося. Але це не так, про що свідчить історія з Вуличем, описана в “Фаталісті”, найважливішої для розуміння характеру Печорина частини роману. Не на роді було написано Вуличу вмерти в цей день, а він сам, висловлюючи догану п’яному козакові, спровокував того на вбивство. Та й сам Печорин, викликавшись обезоружитьспрятавшегося в сараї вбивцю, не став уповати на долю, а попросив товаришів відволікти увага бешкетника й лише тоді ввірвався всарай.

Учинок знаменний: як не намагалося світло витравити в Печорине кращі людські риси, Григорій Олександрович зберіг В Собі здатність зробити геройський крок, а виходить, зберіг живу, хоча й поранену донезмоги душу. Іншим, крім психологічного портрета, ефективним способом зображення внутрішнього миру людини, на мій погляд, є такий елемент композиції, як угруповання образів. Тут новаторство Лермонтова виявилося в тім, що він єдиному головному героєві протиставив всіх інших другорядних персонажів, за винятком Вернера, з яким Печорин зіставляється. Як мені здається, це зроблено письменником для того, щоб показати, як у Печорине те саме почуття, якість характеру проявляється у своїх протилежностях. Історія з контрабандистами (“Тамань”) показує, як гідна поваги допитливість переміняється в Печорина сумнівною цікавістю, втручанням у чуже життя, що ледве не погубило самого цікавого й зруйнувало “мирне коло чесних контрабандистів”.

У відносинах з Максимом Максимовичем Печорин з’являється людиною, невибагливим до зовнішніх умов життя, добрим і надійним товаришем і одночасно зарозумілим і холодним аристократом, свысока беседующим з тим, хто разом з ним пережив загибель Бэлы. Історія із Грушницким виявляє в Печорине простоту й природність поводження й разом з тим схильність до інтриги, у результаті якої був убитий нехай дурний, манірний, але ні в чому не винна людина. Бэла, князівна Мері й Віра переконливо свідчать про те, що любов у Печорина - це одночасно й важка пристрасть, і інтрижка, і ніжне, искреннее, глибоке почуття. За допомогою описаних мною прийомів і способів М. Ю. Лермонтов створив повнокровний художній образ, розкрив перед нами схованки людської душі й дав нам наочний урок того, що може трапитися з людиною, що живе в часи загальної байдужості й черствості

Важливий для нашого віку урок! По художніх вартостях, по письменницькій майстерності я дозволю собі поставити роман “Герой нашого часу” вище романів Федора Михайловича Достоєвського “Злочин і покарання”, “Ідіот”, “Брати Карамазовы”, яким не було б без геніального по змісту й доконаного за формою психологічного роману Михайла Юрійовича Лермонтова