Тарас Шевченко як щирий патріот свого народу пишався приналежністю до «країни козаків» і натхненно оспівав славнозвісне українське козацтво. Героїчні події й характери виникають в історичній поемі Тараса Шевченко «Тарасова ніч» - оповідання про перемогу козаків на чолі з Тарасом Федоровичем Трясилом над військом Конецпольского. Найчастіше в «Кобзарі» ми зустрічаємо узагальнений образ козака, що здебільшого виступає в ролі лицаря, захисника народу, його волі й православної віри. Завдяки цьому козаки й «добували славу», і вона ніколи «не вмре, не поляже». Джерело сили козаків у любові до рідної землі, у вірі в Бога й високої моралі

Козак майже ніколи не плаче («Босфор сроду не чув козацького плачу»), але коли вже не в силах стримати сльози, то вони густі й щирі. Козаки сильні духом, життєрадісні, а якщо журяться, то від того, що шляхтич «дуже розвеселився» від безкарності. Козацтву властив безкорисливість волелюбність і шляхетність. В 1839 році Тарас Шевченко створив історичну поему «Іван Підкова». Як і Тарас Федорович із поеми «Тарасова ніч», Іван Підкова - особа історичне: отаман Підкова стояла на чолі козацтва в його боротьбі з турецькими завойовниками. Озираючись на те, що «було колись в Україні», поет підкреслює: «Було колись добре жити На тій Україні. А згадаємо! Може, серце хоч небагато відпочине». Отаман Підкова, якому добре відома відвага козаків саме тоді, коли

• «Синє море зверюкою те стогне, то виє», вирішує, що час іти на ворога: «А нуті, хлоп’яти, На байдаків! Море грає - Ідемо погуляти! Навкруги хвилі, як ті гори: Ні землі, ні неба. Сонце мліє, а козакам це тільки й треба. Пливуть собі й співають…».

Прекрасні рядки добутку, присвячені зображенню козацької відваги. Тарас Шевченко в «Кобзарі» не приховує від читача своєї захопленості запорізьким козацтвом, ідеалізуючи й наділяючи його романтичним ореолом. Український козак у Шевченко хоробрий до розпачу - «козацька воля гарцювала», козаки - це непереможна сила, вони, «як і хмара, ляхів обступили» і за народ і за віру православну проливають свою кров «живу», чисту», «святу». Описуючи козаків, автор не жалує яскравих і теплих слів (козацьке військо, «як море червоне», «орли сизокрилі», «бідолаха», «мої діти», «хлоп’яти»). «Як рідної дитини» голубить поет своїм словом кожний образ козака. До козацтва як уособленню лицарської перемоги й волелюбності Шевченко викликає симпатію й зовнішні ознаки: козацькі клейноди - бунчук, булава; «вороний ковзан» - вірний товариш козака; «зброя золота» - «гостра саблюка». Поет використає традиційні козацькі форми звертання: пан-брат, пани-молодці, батько-отаман, діти

Ці прадавние етичні норми варто відновлювати, тому що вони наші, українські. Козацтво в часи Шевченко вже було минулим, про що поет пише із сумом і болем: «Козацтво гине - гине слава, батьківщина», «Не заревуть в Україні вільні пушки». Шевченко прагне викликати в сучасників захоплення козацтвом, бажання зняти із себе рабські пута й відродити запорізьку перемогу й громадянську мужність. Велич і краса козацької перемоги, її ореол завжди буде нам сіяти в століттях: «Тієї слави козацької вовек не забудемо». На великих справах козаків і варто виховувати ідеал воїна, громадянина, чоловіка взагалі.