Одним з улюблених у художній системі романтизму був мотив утечі героя від сірої буденності (Ш. Бодлер, «Несіть мене звідтіль вагони і фрегати!..»). Проте куди саме цей герой утікав? Насамперед це могли бути якісь екзотичні краї. Романтики любили змальовувати віддалені історичні епохи, передовсім химерно-розмаїте та алегорично-містичне середньовіччя. Згадаймо в цьому зв’язку розквіт історичного роману в добу романтизму, який дав такі шедеври, як «Айвенго» (1819) В. Скотта. Водночас потрібно зауважити, що жанру історичного роману не цуралися також реалісти (Г. Флобер, «Саламбо»). Однак усе-таки переважно художній час реалістичних творів — це їхня сучасність. Показовим у цьому плані є підзаголовок роману Стендаля «Червоне і чорне» — «Хроніка ХІХ століття». Отже, улюбленому романтиками історичному роману реалісти протиставили роман на тему сучасності.

Окрім того, місцем «схованки» романтичного героя від прози життя могла бути і якась вигадана країна, своєрідний віртуальний світ. Натомість дія більшості реалістичних творів відбувається в реально існуючому, конкретному та ще й добре відомому місці. Причому часто воно описане так наочно й достеменно, що дехто перевіряє згадані у творах реалістів номери будинків і квартир і навіть кількість балконів. І коли все це збігається, дослідники дуже тішаться… Так, одним з яскравих прикладів реалістичного художнього простору є Лондон, описаний Ч. Діккенсом. Те саме можна сказати також про Петербург Ф. Достоєвського (тобто образ Санкт-Петербурга, яким він постає у творах російського письменника). Дослідники переконалися, що Достоєвський ніде не помилився в назвах вулиць, площ, мостів через Неву. Отже, як «незвичайного героя» літератури романтизму змінив «типовий герой» реалістичної літератури, так само й «незвичайний час і простір» літератури романтизму змінили реальні, «упізнавані», добре відомі читачам час і простір літератури реалізму.

Роль художньої літератури в системі мистецтв ХІХ ст. була надзвичайно великою. Водночас не всі літературні роди й жанри були в однаковому становищі. Скажімо, якщо доба романтизму була епохою панування ліричної поезії, то для доби реалізму характерне домінування епосу. Хоча в художній системі реалізму працювали не лише прозаїки, а й поети, магістральні шляхи розвитку ліричної поезії середини — другої половини ХІХ ст. пролягали все-таки не на реалістичних теренах. Можна навіть сказати, що торжество реалізму над романтизмом ознаменоване торжеством прози над поезією.

Якщо ж розглядати питому вагу в літературному процесі доби реалізму саме прозових жанрів, то необхідно відзначити, що в реалізмі середини — другої половини ХІХ ст. на зміну малим жанрам (оповідання, повість, нарис) приходить роман, причому безумовно домінує вже згаданий роман про сучасність. Саме він міг найінтен-сивніше вбирати в себе основну (передовсім — соціальну) проблематику епохи. Окрім того, саме цей жанр давав змогу найповніше відтворити та найдетальніше дослідити найрізноманітніші (як позитивні, так і негативні, як «високі», так і «низькі») теми, проблеми й аспекти реального життя людини та суспільства. Тож зовсім не випадково майстер соціально-психологічної прози ХІХ ст. Стен-даль назвав роман дзеркалом, «з яким ідемо великою дорогою. То воно віддзеркалює синь небосхилу, то брудні калюжі й вибоїни». Автор «Червоного і чорного» вимагав від письменників неухильного підкорення «залізним законам реального світу», дослідження яких якраз і було одним із головних завдань реалізму.

Соціально-психологічна проза — це прозові твори (зокрема — романи), у яких розглянуті важливі соціальні проблеми і відтворені явища, які визначають особливості влаштування суспільства через розкриття психології персонажів, їхніх думок, прагнень і переживань.

Отже, доба реалізму була періодом домінування реалістичного соціально-психологічного роману. Причому, саме в цьому своєму різновиді жанр роману (який має тисячолітню історію) до середини ХІХ ст. досяг такої досконалості, такої класичної довершеності, що цей час іноді називають «золотою добою» класичного роману.