Свидригайлов персоніфікує в романі ідею вседозволеності, волі від яких би те пі було моральних обмежень. Це низька, розпусна, цинічна людина з темним карним минулим. Він ненаситний у своїх пороках і вже втратив владу над своїми страстями. Незабаром після смерті дружини Свидригайлов сватається до шістнадцятирічної дівчинки й одночасно переслідує сестру Раскольникова Дуню, шантажуючи рє випадково отриманими відомостями про злочин її брата

Свидригайлов - страшна людина, але в той же час це трагічна фігура. Уникши цивільного правосуддя, він не зміг ухилитися від суду й вироку власної совісті. Його страшить можливість відплати в «майбутнім житті»: «…уявіть собі, буде там одна комнатка, етак начебто сільської лазні, закоптіла, а по всіх кутах одні павуки, И от і вся вічність. Мені… у цьому роді іноді ввижається».

Однак, по Достоєвському, навіть для останнього із грішників відкритий шлях покаяння й спокути провини. Шанс на порятунок даний і Свидригайлову. Немов вималивая собі прощення, в останні дні свого життя він робить дивні вчинки, безглузді й непояснені з позиції його егоїстичної моралі. Ретельно підготувавши «пастку» для Дуни, він зненацька відпускає її, а незадовго до самогубства витрачає свої гроші па осиротілих дітей Катерини Іванівни, допомагає Соні

Свидригайлов не помиляється, помітивши в розмові з Раскольниковим, що між ними існує «якась загальна крапка». Дійсно, Розкольників, як і Свидригайлов, зарахував себе до розряду «незвичайних» особистостей, ИМСЮЩИЯ право зневажати моральними «забобонами». Його, як і Свидригайлова, мучать кошмари, переслідує думка про самогубство - ознаки щиросердечного захворювання, що почалося

Аркадій Іванович - це аморальний похітливий цинічний вульгарний. Свидригайлов готовий забезпечити Авдотью Романівну, не жадаючи від її, щоб вона вийшла за нього заміж, бажає врятувати її від шлюбу з Лужиним, тому що бачить, що останній із себе представляє. Свидригайлов повністю відкидає морально-етичні норми, це хвороба, від якої розумний, але цинічний герой страждає

Багато чого перегукується з Раскольниковим і в образі Свидригайлова. Достоєвський різними засобами дає нам відчути близькість цих духовних двійників, постійно проводить паралелі між ними. Зосимов, говорячи про вбивство баби, зауважує: «Занадто вуж все удачно зійшлося… і сплелося…точно як на театрі». А Розкольників, зустрівшись зі Свидригайловим, говорить йому: «Уж занадто ви складана людина». Свидригайлов почуває, що вони з Раскольниковим - «одного поля ягоди»: «А щось у вас є», «от, може, зійдемося ближче», «у вас є щось до моєму підходяще». Розкольників, якого Зосимов підозрював у божевіллі, бачить у Свидригайлове божевільного. Навіть в історії життя Свидригайлова ми чуємо ноти, співзвучні з долею Раскольникова: він був замішаний у кримінальній справі, складався «у деяких досить близьких і таємничих відносинах» з «дрібної процентщицей», по його провині гинуть люди, і, нарешті, його самогубство перегукується з духовним самогубством Раскольникова: «Я не старушонку вбив, я себе вбив».