Короткий переказ глав з першої до четвертої. Глава перша У ворота готелю губернського міста NN в’їхала невелика бричка. «У бричці сидів пан, не красень, але й недурної зовнішності, ні занадто товстий, ні занадто тонкий, не можна сказати, щоб старо, однак ж і не так щоб занадто молодий». Кликали його Павло Іванович Чичиков. Розташувавшись у своїй кімнаті, пан направився в трактир і, чекаючи різних звичайних у трактирах блюд, почав розмову зі слугою. Він розпитав, хто в місті губернатор, хто голова палати, хто прокурор,- словом, не пропустив жодного значного чиновника. Ще більше цікавили його місцеві поміщики, хто де живе, скільки має кріпосних душ. Видно було, що за його питаннями про случавшихся в губернії хворобах - повальних гарячок, епідеміях лихоманки, віспи й тому подібного стояло більше, ніж простої цікавість

Наступного дня приїжджий відправився робити візити міським чиновникам. Побував у губернатора, у прокурора, у голови палати, у поліцмейстера, відвідав навіть інспектора лікарської управи й кожному сказав що-небудь утішне. Жодного години не доводилося йому залишатися будинку, і в готель приїжджав він тільки, щоб заснути. Приїжджий виявив себе як досвідчена світська людина. Він умів підтримати розмову на будь-яку тему. І про що б не йшла мовлення: про полювання, про коней, про «вироблення гарячого вина», про гру в більярд, про чесноті,- про усім він був обізнаний, говорив статечно, упевнено й викликав до себе найкраще відношення співрозмовників. Його знайшли й людиною добромисним, і чималим, і вченим, і люб’язним - словом, усім він довівся по душі

Особлива увага приїжджого залучили до себе поміщики Манилов і Собакевич. Познайомившись із ними на балі, він зумів швидко їх зачарувати. Манилов, дивлячись на нього своїми «очами, солодкими, як цукор», довго жал йому руку й просив зробити честь, відвідавши його в маєтку. А Собакевич лаконічно додав: «И до мене прошу»,- шаркнувши при цьому чоботом такого розміру, що не знайдеш на Русі з тих пор, як перестали тут водитися богатирі. На обіді в поліцмейстера познайомився Чичиков із ще одним поміщиком - Новосибірським, разбитним малим, котрий відразу став говорити йому «ти». Утішна думка про Чичикове як про добромисну, розумну й поважну людину трималося доти, поки одне його дивна властивість і підприємство, про яке читач незабаром довідається, не привели всіх у доконане здивування

Глава друга

У Чичикова було два слуги: Петрушка й Селіфан. Автор описує цих двох чичиковских кріпаків тільки тому, що «любить бути докладним», хоча герої ці «другорядні або навіть третьорядні». Один зі слуг, Петрушка, не тільки був мовчазний по природі, але ще тяжів до «освіти», тобто до читання книг. Він читав звичайно лежачи й цікавився не змістом прочитаного, а тим, як це з букв виходить слово, «яке інший раз чорт знає що значить». У Петрушки були ще дві дивні похилості: він спав, не роздягаючись, і мився вкрай рідко. Від цього Петрушка пахнув важко і його заходом відразу ж наповнювалося нове житло, точно «у цій кімнаті років десять жили люди». Чичиков раз у раз посилав його митися. Кучері Селіфан були зовсім інша людина, але про нього автор розповісти не встиг, тому що повернувся до свого головного героя. Через тиждень Чичиков вирішив перенести свої візити за місто й відвідати Манилова й Собакевича. Першим, до кого він направився, був Манилов. Трава біля його будинку була дбайливо підстрижена, навколо розбиті гарні клумби, а під березами стояла на англійський манер побудована альтанка з написом «Храм відокремленого міркування». Коли Чичиков перевів погляд на хати, що оточували садибу поміщика, він не помітив жодного зростаючого деревця або якої-небудь зелені. Чичиков нарахував більше двох сотень будинків

Важко сказати, який характер був у Манилова. Про таких говорять: «люди так собі, ні те, ні рє, ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан, за словами прислів’я… У першу хвилину розмови з ним не можеш не сказати: «Яка приємна й добра людина!» У наступну за тим хвилину нічого не скажеш, а в третю скажеш: «Чорт знає що таке!» - і відійдеш подалі; якщо ж не відійдеш, відчуєш нудьгу смертельну». Господарством він не займався, на поля не їздив, усе в нього якось ішло саме собою. На столі його лежала закладена на чотирнадцятій сторінці якась книжка, що він читав уже два роки. Він міг подовгу віддаватися міркуванням про те, як було б добре жити із другом на березі якої-небудь ріки, потім через цю ріку почав будуватися в нього міст, потім величенний будинок з таким високим бельведером, що можна відтіля навіть видетцмоскву й там пити ввечері чай на відкритому повітрі й міркувати про яких-небудь приємні предмети

Із дружиною Манилов був абсолютно щасливий. Через вісім років їхнього спільного життя вони також, як і раніше, приносили один одному шматочок якого-небудь частування й говорили зворушливо: «Роззяв, душечка, свій ротик, я тобі покладу цей шматочок». Досить часто, відклавши кожного своє заняття, вони «напечатлевали один одному такий млосний идлин-ний поцілунок, що в продовження його можна б легко викурити маленьку солом’яну сигарку».

Манилов радо приймає свого гостя. Чичиков і Манилов довго коштують у дверях вітальні, пропускаючи один одного вперед, поки нарешті не протискуються у двері одночасно. Чичиков бачить Манилову і йде до її ручки. А Манилов виражає задоволення від приїзду гостюючи: «Уж таке, право, доставили насолоду… травневий день… іменини серця…» Гість не скупиться на похвали місту й усім, з ким йому довелось у ньому зустрітися. Його запрошують до обіду. За столом із Чичиковим сідають Манилови і їхні сини Фемистоклюс і Алкид. Гість переходить нарешті до його теми, що займала: цікавиться, чи давно подавав Манилов «ревізьку казку» і чи багато селян умерло з тих пор. Манилов цього, зрозуміло, не знає й кличе прикажчика. Але й прикажчик толком нічого не знає, повідомивши, що вмирали багато хто, а скільки числом, ніхто й не цікавився

Але Чичикова це вкрай цікавить і він просить прикажчика скласти докладний реестрик всіх поіменно. Коли Манилов запитав, навіщо це потрібно, гість зніяковів, почервонів і Манилов почув такі дивні речі, яких ще не чули людські вуха. Чичиков пояснив, що хотів би купити селян, які значилися б по ревізії як живі

Він без праці запевнив Манилова, що все буде зроблено за законом, а коли довідався, що Манилов згодний поступитися йому своїх мертвих душ даром, прийшов у такий захват, що «ледве не зробив навіть стрибок за зразком козла, що, як відомо, виробляється тільки в найдужчих поривах радості». Розсипавшись у подяці Манилову за зроблену послугу, Чичиков поїхав далі, Ксобакевичу.

Глава третя

Чичиков розстався з Маниловим у чудовому настрої. «Припущення, кошториси й міркування, що блукали по особі його, видно, були дуже приємні, тому що щохвилини залишали після себе сліди задоволеної усмішки». Тим часом погода стала швидко псуватися, небо зовсім затяглося хмарами, дорога покрилася краплями дощу. Нарешті пролунав удар грому, і дощ заюшив раптом як із цебра. Кучері Селіфан збилися зі шляхи. Села Собакевича не було видно, хоча з розрахунку Чичикова давно слід було в неї приїхати. Але доля зглянулася над ним. Почувся собачий гавкіт, крізь дощ здалося щось схоже на дах, бричка, ударившись голоблями об забір, в’їхала у двір і зупинилася перед невеликим будиночком

• «Хвилину через увійшла господарка… одна з тих невеликих поміщиць, які плачуться на неврожаї й збитки… а тим часом набирають потроху деньжонок у пестрядевие мішечки, розміщені по ящиках комодів… хоча на вид здається, начебто в комоді нічого ні, крім білизни…»

Чичиков попросив прощення за заподіяне занепокоєння, але господарка поскаржилася, що в нічну пору нічим не зможе погодувати приїжджого. Її слова були перервані дивними, начебто зміїним шипінням. Гість було злякався, але виявилося, що це стінним годинникам «прийшло полювання бити». «Дякую, матінка,- відповів Чичиков,- нічого не потрібно, крім постелі». Ранком Чичиков довідався, що його поміщицею, що притулила, була Настасья Петрівна Коробочка. Вона стала вмовляти свого гостя купити в неї пеньки або меду, однак його цікавив товарец іншого роду. З’ясувалося, що в Коробочки вмерло вісімнадцять чоловік. «На все воля божа, матінка! - сказав Чичиков, зітхнувши,- проти мудрості божией нічого не можна сказати… Уступите-ка їх мені, Настасья Петрівна?»

Pages: 1 2