Отже, важливий не тільки результат вчинку, а й його мотивація. Проте мотивація моральної діяльності змінюється залежно від зміни моральних суджень. Крім того, людина може розкрити й приховати свої мотиви. Тому про справжні наміри роблять висновок переважно за діями, а особливо за їх послідовністю, узгодженістю. Мотиваційний компонент є свідченням усвідомленої потреби в здійсненні вчинку, що виникає внаслідок впливу зовнішніх обставин чи певних зрушень у внутрішньому світі дитини.

І. Бех, О. Киричук, В. Кузь, О. Михайлова, В. Плахтій та ін. доводять, що в засвоєнні моральних норм має значення емоційне переживання дитини. «Емоційне переживання поряд з інтелектуальним розумінням суті певної норми є провідним компонентом у її засвоєнні».

У дотриманні та виконанні моральних норм важливе значення мають оцінка самого індивіда та суспільна думка. Ця оцінка є основою співвіднесення своєї поведінки з прийнятою та високо оціненою в суспільстві; наслідування зразка забезпечує людині благополуччя, успіх у спілкуванні, прагнення до моральної рівності з іншими членами суспільства. Звідси зрозуміло, що оцінка стає джерелом моральних переживань, тим самим вона сприяє емоційно-усвідомленому засвоєнню моральних норм.

Робота свідомості, як зазначає П. М’ясоїд, полягає в пошуку способів виправдання проступку й може супроводжуватися докорами сумління. Це свідчить про наявність в особистості конфліктної свідомості й самосвідомості. Формування моральних потреб особистості є процесом засвоєння та переробки моральних норм і принципів у систему індивідуальної свідомості.

Українські демократи XIX ст. намагалися не тільки знайти витоки моральних норм, а й установити критерії їх оцінки. Робилися спроби щодо визначення показників моральнісного ставлення людини, набуття нею морального ідеалу. Тут не виключалася свобода вибору дій, а закономірність людських учинків пов’язувалася з історичними умовами. Особливо уважно до цих питань ставився в своїх працях І. Франко. У статті «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» він розкриває зв’язок етичних ідеалів із суспільними [19]. Цьому питанню приділяла увагу й Леся Українка.

В етиці українських революційних демократів моральнісний ідеал виступає як узагальнений вияв поступового творення суспільних відносин і становлення моральних якостей людей. Він є взірцем для поведінки людей, важливим критерієм їхньої моральної оцінки й суджень щодо морального і аморального, добра і зла.

Моральний ідеал української демократичної думки втілює в собі уявлення про досконалу в моральному відношенні особистість і норми її поведінки в суспільстві. Його розглядали як рушійну силу в життєвому просторі, пов’язану із матеріальним станом суспільства: «Чим інтенсивні-ша культурна праця – а вплив ідеалів та потреб суспільності тільки там, де ті ідеали живі, розвиваються, – … маємо прогресивну і чим раз інтенсивні-шу матеріальну продукцію» [19].

Неперевершеною заслугою українських демократів є те, що вони поєднали поняття внутрішньої морально-етичної норми із зовнішньою, з життям суспільства, відстоювали об’єктивний характер існування критеріїв моральних принципів і норм.

«Поза суспільством не діє ніщо, що можна б назвати справедливим. Доперва життя громадянське витворює моральні приписи і закони. Людина, хотячи жити, мусить дати жити й іншим. Житіє громадянське є джерелом тих законів, що незгасимими буквами писані, є в серці кожного чоловіка», – стверджувала Леся Українка. Вона розуміла етику як певне коло законів і принципів, що регулюють поведінку людей у суспільстві.

Найідеальнішим результатом виховання можна вважати такий моральний розвиток особистості, коли повністю збігаються рівні розвитку моральної свідомості й моральної поведінки, коли вчинки, лінія поведінки перебувають у повній гармонії з її поглядами, свідомістю, переконаннями. Проте досягти єдності цих двох компонентів, навіть у процесі виховання школярів із типовим розвитком, дуже важко.

Тетяна Кузьменко

Аспірант

Уманського державного

Педагогічного університету

Імені Павла Тичини

Pages: 1 2 3 4