Ім’я Олександра Солженицина, довгий час колишнє в нашій країні під забороною, наконец-то по праву зайняло своє місце в історії російської літератури. Після видання в Росії «Архіпелагу ГУЛАГ» (а відбулося це лише в 1989 році) ні в росіянці, ні у світовій літературі не залишилося, здавалося, добутків, які представляли б більшу небезпеку для радянського режиму. Ця книга розкрила всю сутність тоталітарного режиму. Завіса неправди й самообману, що усе ще застеляла ока многим нашим співгромадянам, спала. Після всього, що відкрила читачам ця книг-документальне свідчення, після того, як у пам’яті запам’ятався дивовижний, фантастичний мартиролог жертв «будівництва комунізму» у Росії за роки радянської влади, - уже, здається, нічого не дивно й не страшно!

Короткий життєпис Олександра Ісайовича Солженицина: дата народження - грудень 1918 року, місце народження - місто Кисловодськ; батько походило із селян, мати - дочка пастуха, що став згодом заможним хуторянином. Після середньої школи Солженицин закінчує в Ростові-на^-Доні фізико-математичний факультет університету, одночасно надходить на заочне відділення в Московський інститут філософії й літератури. Не закінчивши в останньому двох курсів, іде на війну, з 1942 по 1945 рік командує на фронті батареєю, нагороджений орденами й медалями. У лютому 45-го у званні капітана арештований за критику Сталіна й засуджений на вісім років (перебував на так званих загальних роботах у політичному Особлаге). Потім був переведений у Казахстан «навічно», однак після последовавшей у лютому 1957 року реабілітації працював шкільним учителем у Рязані. Після опублікування в 1962 році «Одного дня Івана Денисовича» був прийнятий у Сполучник письменників, з якого через сім років був виключений. В 1970 році визнаний гідним Нобелівської премії по літературі. В 1974-м у зв’язку з виходом першого тому «Архіпелагу ГУЛАГ» насильно виселений зі СРСР. До 1976 року жив у Цюріху, потім перебрався в американський штат Вермонт, природою напоминающий середню смугу Росії

Такий нелегкий життєвий шлях письменника. Сьогодні можна із упевненістю сказати, що його творчість повернулася на Батьківщину

Ще напередодні свого 60-річчя Солженицин почав видавати зібрання творів з підзаголовком «Відновлені справжні доцензур-ние тексти, заново перевірені й виправлені автором. Інші добутки друкуються вперше». ДО 1988 року вийшли у світло вже вісімнадцять томів

Хоча сам письменник і затверджував, що найбільш манлива його в літературі форма - «поліфонічна з точними прикметами часу й місця дей ствия», з п’яти його великих речей, як це не дивно, романом у повному змісті є лише «У колі першому», тому що «Архіпелаг ГУЛАГ» відповідно до підзаголовка - «досвід художнього дослідження», епопея «Червоне колесо» - «оповідання в отмеренних строках», «Раковий корпус» - по авторській волі, «повість», а «Один день Івана Денисовича» - оповідання

Роман «У колі першому» писався тринадцять років і має сім редакцій. Сюжет його полягає в тому, що дипломат Володин дзвонить в американське посольство, щоб сказати про те, що через три дні в Нью-Йорку буде украдений секрет атомної бомби. Підслуханий і записаний на плівку розмову доставляють на «шарашку» - у науково-дослідну установу системи МГБ, у якому ув’язнені створюють методику розпізнавання голосів

Зміст назви роману роз’яснене зэком: «Шарашка - вище, краще, перше коло пекла».

Володин дає інше роз’яснення, вичерчуючи на землі коло: «От бачиш коло? Це - батьківщина. Це - перше коло. А от другий, він ширше. Це - людство. І перше коло не входить у другий. Отут забори забобонів. І виходить, що ніякого людства немає. А тільки батьківщини, батьківщини й різні в усіх…»

«Один день Івана Денисовича» був задуманий автором на загальних роботах в Экибастузском особливому таборі. «Я тягав носилки з напарником і подумав, як потрібно б описати увесь табірний світ одним удень», - згадував Олександр Ісайович

У повісті «Раковий корпус» Солженицин висунув свою версію «порушення рака»: сталинизма, червоного терору, репресій

Чим притягає творчість Солженицина? Правдивістю, болем за що відбувається, прозорливістю. Письменник, історик, він увесь час попереджає нас: не втратьтеся вистории.

«Скажуть нам: що ж може література проти безжалісного натиску відкритого насильства? А не забудемо, що насильство не живе одне й не здатне жити одне: воно неодмінно сплетене з неправдою», - писав А. И. Солженицин.

Я вважаю, що письменники й художники своїми добутками допомагають людям перемогти неправду. Таке й вся творчість Солженицина, що видається письменника наших днів і великої людини

“Архіпелаг ГУЛАГ” - це й документальне свідчення, і художній твір. Тут відбитий дивовижний, фантастичний мартиролог жертв “будівництва комунізму” у Росії за роки радянської влади

Олександр Ісайович народився в грудні 1918 року в м. Кисловодську. Батько походив із селян, мати - дочка пастуха, що став згодом заможним хуторянином. Після середньої школи Солженицин закінчує в Дон^-донові-Дону-ростові-на^-доні математичний^-математичний-фізико-математичний факультет університету, одночасно надходить заочником у московський інститут філософії й літератури. Не закінчивши останніх двох курсів, іде на війну. З 1942 по 1945-й роки командує на фронті батареєю, нагороджений орденами й медалями. У лютому 45-го у званні капітана арештований через подслеженнои в переписці критики Сталіна й засуджений на вісім років, з яких майже рік провів на наслідку й у пересиланні, три - у тюремному НДІ й чотири самих важких - на загальних роботах у політичному Особлаге.

Потім А. И. Солженицин жилв Казахстані в зсипанні “навічно”, однак з лютого 1957 р. пішла реабілітація. Працював шкільним учителем у Рязані. Після появи в 1962 р. повести “Один день Івана Денисовича” був прийнятий у Сполучник письменників. Але наступні роботи змушена віддавати в “Самвидав” або друкувати в зарубіжжя. В 1969-м Солженицин був виключений зі Сполучника письменників, в 70-м визнаний гідним Нобелівської премії по літературі

В 1974 році у зв’язку з виходом першого тому “Архіпелагу ГУЛАГ” Олександр Ісайович був насильно вигнаний на Захід. Його посадили в літак і переправили в Німеччину. До 1976 р. Солженицин жив у Цюріху, потім перебрався в американський штат Вермонт, природою напоминающий середню смугу Росії

Напередодні свого 60-річчя Солженицин почав видавати зібрання творів, до 1988 р. вийшли у світло вже 18 томів. Сам письменник і затверджує, що найбільш манлива його в літературі форма- “поліфонічна з точними прикметами часу й місця дії”. Романом у повному змісті є “У колі першому”, “Архіпелаг ГУЛАГ” відповідно до підзаголовка - це “досвід художнього дослідження”, епопея “Червоне колесо” - “пове ствование в отмеренних строках”. “Раковий корпус” - по авторській волі, “повість”, а “Один день Івана Денисовича” - навіть “оповідання”.

Протягом 13 років письменник працював над романом “У колі першому”. Сюжет полягає в тому, що дипломат Володин дзвонить в американське посольство, щоб сказати про те, що через три дні в Нью-Йорку буде украдений секрет атомної бомби. Підслуханий і записаний на плівку розмова, доставляють на “шарашку” - науково-дослідна установа системи МГБ, у якому ув’язнені створюють методику розпізнавання голосів. Зміст роману роз’яснений зэком: “Шарашка - вище, краще, перше коло пекла”. Володин дає інше роз’яснення, вичерчуючи на землі коло: “От бачиш коло? Це - батьківщина. Це - перше коло. А от другий, він ширше. Це - людство. І перше коло не входить у другий. Отут забори забобонів. І виходить, що ніякого людства немає. А тільки батьківщини, батьківщини й різні в усіх…”

“Один день Івана Денисовича” задуманий автором на загальних роботах в Экибастузском особливому таборі. “Я тягав носилки з напарником і подумав, як потрібно б описати увесь табірний світ одним удень”. У повісті “Раковий корпус” Солженицин висунув свою версію “порушення рака”: сталинизма, червоного терору, репресій

“Скажуть нам: що ж може література проти безжалісного натиску відкритого насильства? А не забудемо, що насильство не живе одне й не здатне жити одне: воно неодмінно сплетене з неправдою, - писав А. И. Солженицин. - А потрібно зробити простий крок: не брати участь у неправді. Нехай це приходить у мир і навіть панує у світі, - але не через мене”.

Pages: 1 2