Життя цього письменника могло б стати основою пригодницького роману. Вдень дійсний статський радник (чин цивільного генерала, що відповідав посаді губернатора!) Панас Якович Рудченко сумлінно працював у Полтавській казенній палаті, а ввечері перевтілювався на письменника Панаса Мирного.

Важко знайти в історії української літератури автора скромнішого й вимогливішого до себе, аніж Панас Мирний. Упродовж усього життя, ставши вже й видатним майстром, оберігав таємницю свого псевдоніма, уникав заслуженої слави. «Про своє життя не подаю Вам ніякої звістки, бо, думаю, не в ньому вага й сила, а в тих працях, що до сього появилися у світ або ще коли-небудь появляться», — відмовляв письменник львівському професорові О. Огоновському на прохання надіслати основні віхи біографії для «Історії літератури руської».

Постійна обачність, сувора конспірація і надмірна скромність (письменник за життя не опублікував жодної своєї фотографії!) не раз приводили до курйозів. Збереглися три відношення помічника начальника полтавського жандармського управління, що розсилали по всій губернії протягом вересня–листопада 1915 р., про розшук українофіла Панаса Мирного, який «дозволяє собі писати зловмисні революційні твори». Напевно, не раз полтавський поліцмейстер чемно вітався з шанованою в місті людиною, начальником І відділу казенної палати Панасом Рудченком, гадки не маючи, що має справу з «небезпечним злочинцем» Мирним…

Панас Якович Рудченко (псевдонім — Панас Мирний) народився 13 травня 1849 р. в місті Миргороді, що на Полтавщині, у родині дрібного чиновника. Батьки письменника жили в злагоді та взаємній пошані. У сім’ї дотримувалися патріархальних звичаїв, вели натуральне господарство. Батько, Яків Григорович, спочатку служив на посаді канцеляриста, а потім став бухгалтером повітового казначейства, дуже любив свою роботу, добре її знав. З дітьми (а їх у родині було п’ятеро: четверо синів і одна дочка) тримався на відстані. Цікаво, що найбільшою погрозою для них було «розкажу батькові». А все ж у зрілому віці всі сини поважали батька за його любов до роботи й однакове ставлення до всіх.

Мати, Тетяна Яківна, була близькою до дітей, вела домашнє господарство, захоплювалася кулінарією й народною медициною (за допомогою до неї люди зверталися навіть із навколишніх міст і сіл). З дітьми вона спілкувалася тільки українською мовою; з імітацією голосу дійових осіб уміла розповідати бувальщини й історичні оповідки.

Будинок батьків Панаса Мирного. м. Миргород

Чарівний світ казок і легенд, народних пісень полонив Панаса змалку, у світ народної творчості хлопчика ввела добра й мудра нянька Оришка, яка стала прообразом Чіп-чиної баби в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». До речі, цей твір Панас Рудченко написав за участю старшого брата Івана, до якого найбільше тягнувся в дитинстві. Вони не були схожими один на одного: Іван — світло-русий, із сірими очима, а Панас — темно-русий, з карими очима. Обидва росли високими, тільки Іван кремезним, а Панас — худорлявим. Відрізнялися й характерами: старший брат настирливий, рішучий, голосний, а молодший — тихий і мрійливий.

З Миргорода родина переїхала до Гадяча, де батько одержав посаду скарбничого. У місцевому повітовому училищі брати й здобули середню освіту. Панасові дуже подобалася наука, за успіхи в навчанні він щороку одержував похвальні листи, мріяв про гімназію й університет. Однак далі вчитися брати Рудченки не змогли через скромні сімейні статки. І все ж завдяки винятковій працьовитості й старанності досягли згодом високих посад і чинів.

 З чотирнадцяти років Панас Рудченко служив у канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода, а в 1871 р. домігся призначення в губернський центр Полтаву, де й прожив до кінця своїх днів. Поступово Панас піднімається кар’єрними щаблями, стає провідним співробітником Полтавської губернської казенної палати. А брат Іван дослужився до посади члена колегії Міністерства фінансів. Про свій авторитет на службі Панас так писав братові: «На мене зазіхають і як на секретаря, але якщо не наважуються поки що зробити, то, по-перше, тому, що я людина справи, а не послуг, які, власне, і входять у коло обов’язків секретаря, а по-друге, вирвавши мене з рахункового відділу, тим самим бояться послабити значення його. Він до сих пір уважається першим і взагалі має найбільш схвальну думку. Чому? Усі знають, і начальство знає, як тільки трапиться яке-небудь ускладнення — спрямовують за порадою до мене. Що я скажу — тому й бути».

Вихід із тяжкої духовної кризи підказав І. Нечуй-Левицький, який саме з’явився на літературній арені зі своїми першими творами. І ось молодий бухгалтер Полтавського скарбництва також вирішив писати, щоб сказати правду про свій прекрасний і нещасний народ, щоб виставити напоказ усьому світу «охра- Панас Мирний нительні начала» самодержавства, людей жорстоких і неситих.

У серпні 1872 р. у львівському (тоді закордонному) журналі «Правда» дебютує віршем «Україна» новий автор — Панас Мирний. Нагадаймо, що на підросійській Україні царськими указами тоді було заборонено друкувати твори українською мовою. У листопаді й грудні в «Правді» з’являється перший прозовий твір цього автора — оповідання «Лихий попутав». Через два роки читач ознайомився з нарисом «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та повістю «П’яниця». Ці твори одразу привернули увагу критики, яка побачила в них «свіжий і сильний талант». Підбадьорений успіхом, молодий письменник розпочав роботу над повістю «Чіпка», що невдовзі переросла в перший соціально-психологічний роман-епопею з народного життя «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Чернетку нової повісті Панас Мирний надіслав на рецензію братові, який, окрім служби, також серйозно займався фольклористикою й літературною критикою, був відомий під псевдонімом Іван Білик. Той схвалив загальний задум твору («Ти, довготелеса гітаро, серйозно талановито бренчиш — і мотиви, найбільш суттєві, схоплюєш точно», — писав він у листі), але висловив деякі суттєві зауваження ідейного характеру й запропонував разом перетворити повість на панорамний роман. Спільний задум увінчався блискучим успіхом.

Панас Якович працював чиновником 57 років, дослужившись до чину цивільного генерала — дійсного статського радника. Становище зразкового урядовця було несумісним із захопленням українською літературою, яку царський уряд саме в той час прагнув знищити. Україномовна літературна творчість розглядалася як щось, з погляду імперських властей, ганебне. Ось чому брати Рудченки творять під псевдонімами й ретельно приховують свої справжні імена. Біографи Панаса Мирного знають лише один епізод, коли письменник відступив від своїх правил.

У квітні 1892 р. театральна трупа Миколи Садовського приїхала до Полтави з прем’єрою драми Панаса Мирного «Лимерівна», головну роль у якій грала неперевершена Марія Заньковецька. Вистава пройшла з великим успіхом. Під захоплені вигуки публіки: «Автора! Автора!» зачарований грою талановитої актриси, зворушений до сліз Панас Мирний забув про свій кодекс — не розкривати, берегти таємницю псевдоніма — й піднявся на сцену. Перед здивованими очима глядачів стояв знайомий багатьом полисілий, худий, засмоктаний «бомагами» та «докладами», трохи зніяковілий і розчулений колезький радник П. Я. Рудченко. Заньковецька подарувала йому вінок…

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написаний у двадцятишестирічному віці, увів Панаса Мирного в коло класиків української літератури. Згодом митець почав писати не менш грандіозний твір — роман «Повія», але з кожним роком усе важче й важче було знаходити час для улюбленої творчої праці: казенні обов’язки забирали всі сили й час. Тож для письменства залишалася третя зміна — ніч, адже в другу зміну (вечір після роботи) він, як старанний чиновник, сидів над узятими з роботи паперами.

З такою завантаженістю на службі й заняттями літературою можна було на все життя залишитися самотнім. Проте в сорокарічному віці Панас Рудченко зустрівся з Олександрою Михайлівною Шейдеман, яка походила з роду німецьких дворян. Вона мала вищу музичну освіту (закінчила Харківську консерваторію), володіла кількома іноземними мовами, була начитана. У 1889 р. закохані побралися, але подружнє життя виявилося нелегким. Олександра часто хворіла. У родині народилося троє синів. Для літературної творчості залишалося дуже мало часу. Починаючи з 1890-х років Панас Мирний пише все менше і рідко друкує свої твори.

Останні роки письменника затьмарені багатьма трагічними подіями: із життя на початку ХХ ст. пішов брат Іван, а згодом і мати, на війні загинув старший син Віктор, відійшли у вічність найближчі друзі й літературні побратими — М. Ста-рицький, Б. Грінченко, І. Карпенко-Карий, М. Коцюбинський, Леся Українка.

Pages: 1 2