Народився Микола Носов в 1908 році в сім’ї актора. Дитинство його пройшло в селищі Ірпінь, недалеко від Києва, де хлопчик і почав у гімназії. Після 1917 року гімназія була реорганізована в школу-семилітку. Закінчивши її, він працював чорноробом на бетонному заводі в Ирпени, потім на цегельному в місті Буча. Постійно в ці роки займався самоосвітою. Мистецтво тягло його у свої прекрасні объятья з отроцтва. Дев’ятнадцяти років він витримав іспит у Київський художній інститут. В 1929 році перевівся в Московський державний інститут кінематографії й до 1951 року працював у сфері кіно: режисер, постановник мультиплікаційних, наукових, навчальних картин. У роки Великої Вітчизняної війни ставив технічні-військово-технічні фільми

За словами самого Носова, у літературу він прийшов випадково: народився син, і потрібно було розповідати йому всі нові й нові казки, забавні оповідання для нього і його дошкільник^-дошкільників-приятелів-дошкільників… «Поступово я зрозумів, що складати для дітей - найкраща робота. Вона вимагає дуже багато знань, і не тільки літературних, ще більше психології дітей. Головне - любові до них. І поваги. Я зрозумів, коли в мене ріс син, що до дітей потрібно ставитися із самим більшим і дуже теплою повагою», - говорив автор повести «Вітя Малеев у школі й будинку», коли неї обговорювали у творчому об’єднанні дитячих і юнацьких письменників Москви, а вийшла вона у світло у вже згадуваному 1957 році

Першим оповіданням Н.Н.Носова були «Витівники» (1938 рік). Перша тоненька книжка - в 1945 році. Називалася вона «Тук^-тук-тук-тук-тук». Цей дружній і дружелюбний стукіт почули й діти, і видавці: «Детгиз» через рік випустив у світло наступну книгу - збірник оповідань «Сходи». А далі? Далі по цим сходам одна за іншою виходили на широкий простір книги вже відомого, що міцно полюбились і «веселого письменника», як називали й називають часто Н.Н.Носова: 1947 - «Веселі оповідання»; 1951 - «Щоденник Коли Синицина»; 1953 - збірник «На гірці»; 1955 - повість «Веселаясемейка»; 1956 - «Прятки»; 1958 - «Веселі оповідання й повести»; 1959 - «Незнайка в Сонячному місті»; а в 1960 - «Пригоди Незнайки і його друзів» у серії «Шкільна бібліотека». Книга включала повість-казку «Пригоди Незнайки і його друзів» і роман-казку «Незнайка в Сонячному місті».

Книги Н.Носова ілюстрували самі різні художники: И.Семенов, Г.Вальк, Д.Бисти, Е.Афанасьєва, А. Лаптєв, А. Канівський, В.Горяев і інших. Художник В.Горяев; звертаючись до дітей і педагогів, не раз повторював таку думку: «Художня творчість вимагає натхнення. Його поява не завжди відразу з’ясовна… Але якщо у вас не пишеться, візьміть улюблену книгу. Підіть у її мир. Постарайтеся відчути настрій автора… От візьміть, наприклад, веселі оповідання Миколи Носова. Читайте для себе. Для задоволення. І ви відчуєте, що посміхаєтеся. На душі - таке приємне почуття одушевленої зустрічі з гарними людьми».

Носова всі називали «Веселим письменником. Може здатися дивним, але в житті (виключаю особисту її частину - сім’ю), у спілкуванні з дітьми, у школах, з видавцями, колегами Н.Н.Носов ніколи не давав приводу сказати про нього «весела людина». Він був стриманий, лукавий, частіше замислений, як би сам у собі, краткословен, точний в оцінках робіт інших письменників, критиків, доброзичливий. Посміхався частіше лише очами, тобто настрій його проявлялося в погляді. І діти - герої в його книгах - не веселуни, не блазні. Вони діловиті. Вони нормальні здорові діти, живуть відкрито, увлеченно. Стрімко діють і в грі, і в справах своїх. Природно, що часто попадають у смішні ситуації, закономірно хочуть більше, ніж можуть, бачать себе героями й у маленькій справі, тому що постійно в стані життєрадісного росту. У стані розвитку, внутрішнього руху. Згадаєте вірші А.Л. Барто «Я росту».

Нормальні, не зламані життям, не хворі (саме про таких розповідає Н. Носов) діти, звичайно, у своєму вихрі відкриттів, найчастіше так діяльні, що діяльність ця проявляє всі нюанси протиріч між бажанням і можливостями дитини. Це породжує масу здивувань, питань, удивлений. Все це почуває й передає письменник, тому його книги насамперед глибоко правдиві добутки доброї, люблячої людини, для якого дитинство самокоштовне. У ньому все значимо. Все мило. Все дорого. Все приятно й, не побоїмося слів, святково, тобто весело. Дитинство - щастя. Завдання дорослих - зрозуміти це й зробити мить дитинства щасливим, сприяти, щоб святковість дитинства збереглася. Допомогти їй перейти в отроцтво, юність і затримати на все життя

Просто веселих людей багато різного роду. Є веселуни, що прагнуть розсмішити дітей плоскими й пошленькими анекдотами або злими, чорними жартами. Наприклад, можна назвати чорним «сміх навпаки» Г. Б. Остера. Цей сміх те саме що тому, як веселяться діти, побачивши упалу жінку похилого віку, що розбила при цьому пляшку з молоком, куплену, можливо, на останні гроші… Н. Носов не намагається розсмішити. Він показує правдиво мир гарних, нормальних дітей. Цей мир прекрасний. Цей щасливий мир багатий світлом, спрагою життя й, звичайно, гумором

«Гумор - це суб’єктивна копія об’єктивного комізму… Гумор припускає високі эстетические ідеали, інакше неминуче він девальвує, втрачає свій ефект, що очищає (катарсис), перетворюючись у цинізм, вульгарність, непристойність. Не випадково класики світового мистецтва У. Шекспір, Ч.Диккенс, А.П. Чехов, К.Чапек, Ч.Чаплін і ін. нерідко використали властивий гумору дружній сміх для вираження сутності позитивних героїв, розкриття за зовнішньої комедийностью прекрасного, гуманістичного початку в людині»’ (підкреслене мною. - Т.П.). Така саме естетика Н.Носова: за зовнішньої комедийностью він бачить і допомагає побачити нам прекрасне, добре в улюблених письменником героях: Косте Шишкіні, Ведмедику й Колі, яким так і не вдалося насолодитися своєю кашею, у Віті Малееве і його друзях, у Незнайке з усією його казково прекрасною компанією…

Дослідження дитини. В 1972 році вийшло любопитнейшее письменницьке дослідження Н.Н. Носова «Повість про мого друга Ігореві». Це - вдумливо проведене, добірно представлене читачам вивчення інтелектуального, духовного росту дитини від першого року життя до шести років включно. Читати книгу редкостно цікаво кожному, а вчителеві професійно дуже корисно. Корисно це й з дітьми читати разом (будинку, у школі), і самим дітям самостійно - працює ефект зараження. Дитина мимоволі порівнює себе з реакціями героя, свої мовні можливості зі словами, з мовленням Ігоря й закономірно сам розвивається… Нам же тут, опираючись на художній щоденник дідуся Миколи Миколайовича Носова, треба сказати наступне про естетику його творчості

Скоряє найбільше усвідомлене визнання не тільки рівноправності дітей і дорослих, але й пріоритету дитинства як етапу в становленні людини і як умови повноцінного життя дорослих. Не тільки в особистому, але й у футурологическом, соціальному, культурологічному плані. Письменник аналізував силу й багатство «чарівної країни» дитинства ще на початку свого творчого шляху. Він починав писати для дорослих, але не знайшов свою стежку й визнавався: потрапивши «у чарівну країну дитинства… побачив дитинство вже не в тумані давньої давнини… а в безпосередній близькості». «Зізнаюся, чарівна ця країна здивувала мене, а творчість, як сказав один розумний художник, починається з подиву. Я побачив у дитині те, чого не зауважував раніше, і чого, мені здавалося, не замечалии інші». Так, подив і любов- два почуття-лейтмотиви «Повести про мого друга Ігореві». Читаємо першу замальовку із цієї книги. Називається вона «Дидя».

«Вечір 31 грудня 1963 року. Я тримаю Ігоря на руках перед убраною новорічною ялинкою. Він тягнеться рученятами те до блискаючої скляної кулі, то до світної лампочки й кричить, захлинаючись від захвату:

- Дидя, ву! Дидя, ву-у!

Він називає мене не діда або дедя, як звичайно кличуть своїх дідусів інші хлопці його віку. Я в нього чомусь «дидя». Я не заперечую проти такої назви, навпаки, воно мені навіть подобається. У всякому разі - оригінально. А поділитися радістю з іншим - хіба цей не прояв почуття дружби, що доступно дитині вже в той період, коли він починає вимовляти свої перші слова?»

Pages: 1 2