Питання життя й смерті займав дуже багатьох російських письменників. Особливо яскраво він виражений у добутках Ф. М. Достоєвського й Л. Н. Толстого, пізніше буде хвилювати Булгакова. У Достоєвського мені запам’яталося оповідання князя Мишкіна про стан людини перед стратою. (Толстой присвятив ціле оповідання опису життя напередодні смерті

Його герой смертельно хвора людина й знає про прийдешню кончину.) Леонід Андрєєв, письменник більше пізнього часу, натхненний добутками попередників, створює свій, нове добуток “Оповідання про сім повішених”, де відбиваються його власні погляди на життя й смерть, присвячує він його Л. Н. Толстому. В “Оповіданні про сім повішених” Леонід Андрєєв розкриває всіх своїх героїв насамперед з людської точки зору в ситуації життя й смерті

У першому розділі описується міністр, на який готується замах. Насамперед перед нами хвора людина, який ми жалуємо. Письменник дуже докладно описує його, щоб читач побачив у ньому такої ж людини, як і він сам. Ми довідаємося, що в міністра “було щось із бруньками”, і при кожному сильному хвилюванні наливалися водою й опухали його особа, ноги й руки…

”, що “з тоскою хворого людини він почував своє опухле, немов чужу особу й неотвязно думав про ту жорстоку долю, що готовили йому люди”, і нам уже щиро жаль його. Перша година дня, що так зловісно навис над міністром, представляється й нам як щось страшним, суперечним законам природи. Незважаючи на те що бідна ця людина переконана в тім, що смерть відвернена вже одним згадуванням точної години, розуміючи, що в зазначений час цього точно не відбудеться, адже нікому не дане “знати дня й години своєї смерті”, все-таки терзатися й мучитися він буде доти, поки не пройде цей фатальний перша година дня. Хто ж ті люди, які, як пізніше скаже Булгаков, були готові “перерізувати волосок”, що вони не підвішували, люди, які по суті заради якоїсь мети були готові вбити. Своїм учинком вони як би відокремили себе від іншого миру й почали існувати поза законом

Їм доведется пережити мінути, які не повинен переживати жодна людина. Своєю нелюдськістю вони самі підписали собі вирок. Але і їх, як не дивно, Андрєєв описує знову ж також з людської точки зору. По-перше, вони цікаві письменникові як люди, які зважилися вершити вищий суд своїми руками, а по-друге, як люди, самі оказавшиеся на краю прірви. Але перше ніж розглянути цю ситуацію, мені б хотілося звернутися до двох інших героїв оповідання, оказавшимся в такому ж положенні

Правда, одного з них героєм ніяк не можна назвати. Його навіть важко назвати людиною. Подібно тварині, вона живе по інстинкті, не замислюючись про що б те не було. Злочин, за яке його присудили до страти, дивовижно.

Але при описі вбивства людини, спроби зґвалтування жінки я, як не дивно, відчула лише презирство й навіть частку жалості до злочинця. Мені особисто Янсон нагадав зацькованого звірка. Своєю постійною фразою “мене не треба вішати” він дійсно вселяє жалість. Він не вірить у те, що його можуть стратити. Розміреність життя у в’язниці він сприймає як чи ознаку те помилування, чи те забуття

Він навіть уперше сміється, щоправда, сміх його знову ж таки нелюдський. Тому естествен і жах, з яким довідається він про страту. Від всіх почуттів залишається лише страх

Правда, розмаїтості почуттів ніколи й не було. Йому не знайома пристрасть і каяття. Недарма в його описі підкреслюється постійна сонність

Створюється враження, що він навіть і не віддав собі звіту в доконаному їм злочині: “Про свій злочин він давно забув і тільки іноді жалував, що не вдалося зґвалтувати господарку. А незабаром забув і про цьому”. Лише страх і сум’яття залишаються в його душі напередодні страти. “Його слабка думка не могла зв’язати двох подань, що так дивовижно суперечать одне іншому: звичайно світлого дня, заходу й смаку капусти - і того, що через два дні він повинен умерти

Він ні про що не думав, він навіть не вважав годин, а просто стояв у німому жаху перед цим протиріччям, що розірвало його мозок на дві частини”. Трохи по-іншому поводиться інший ув’язнений, присуджений до страти разом з Янсоном. Ведмедик Циганок уважає себе лихим розбійником, нагадує дитини, що грає в козаки-розбійники або війну. “Якийсь вічний неупин сидів у ньому й те скручував його, як палять, те розкидав його широким снопом іскор, що ізвиваються,”. Так, на суді Циганок свистить по^-розбійницькі, тим самим валячи всіх у здивування, змішане сужасом.

Його розвиток, як мені здається, зупинилося на хлоп’ячому рівні. Убивства й пограбування він сприймає як геройства, як якусь цікаву, захоплюючу гру, не замислюючись, що геройства ці віднімають у когось засобу існування, у когось життя. Натура його також розкривається в реакції на речення стати катом. Знову ж таки він не замислюється про істоту цієї професії, вона лише представляє себе в червоній сорочці, любується собою, і в його мріях навіть “той, кому він зараз буде рубати голову, посміхається”. Але чим ближче день страти, тим ближче підбирається до нього страх

Під кінець він уже бурмоче: “Голубчики, миленькі, пошкодуйте!..” Але все-таки хоч і ноги німіють, він намагається залишатися вірним собі: просить на удавочку мила не жалувати, а вийшовши на двір, кричить: “Карету графа Бенгальського!” Вертаючись до терористів, хотілося б відзначити, що, на відміну від Янсона й Циганка, це люди з переконаннями, з бажанням змінити мир до кращого, котре наштовхнуло їх на думку про вбивство міністра. Вони наївно (а наївність, як мені здається, найчастіше переплітається з жорстокістю) думали, що вбивство однієї людини (правда, для них він був не людиною, а міністром) зможе змінити положення

Отже, хто ж ці люди і як поводяться вони напередодні смерті? Один з них - Сергій Головін. “Це був зовсім ще молодий, білявий, широкоплечий юнак, такий здоровий, що ні в’язниця, ні очікування неминучої смерті не могли стерти фарби з його щік і вираження молодої, щасливої наївності з його око”. Він у постійній боротьбі - боротьбі зі страхом: те починає, то кидає заняття гімнастикою, то мучить себе питаннями, на які ніхто ніколи не відповість. Але все-таки ця людина переборює свій страх, можливо, йому допомагає благословення батька, що хотів, щоб його син умер хоробро, як офіцер

Тому коли всіх везли в останню путь, Сергій спочатку був трохи блідий, але незабаром оправився й став такий, як завжди. Мужньо зустрічають смерть і жінки, що брали участь у змові. Муся була щаслива, тому що страждала за свої переконання

Романтичні її подання про жіночність допомагають їй у цій важкій ситуації. Їй навіть соромно за те, що гинути вона будуть як люди, яким вона поклонялася й зрівняти себе з якими просто не смела. Її подруга Таня Ковальчук смерті теж не боялася. “Смерть вона уявляла собі остільки, оскільки має бути вона, як щось болісне, для Сережи Головіна, для Муси, для інших, - її ж самої вона як би не стосувалася зовсім”.

Взагалі дивно, як могла ця жінка взяти участь у подібній змові. Очевидно, що вона просто не усвідомлювала (як швидше за все й багато інших терористів) у тім, що йде на вбивство людини. Для Тани й всіх інших це був лише міністр - втілення й джерело всіх зол. Одним з тих, про кого так піклувалася Таня Кавальчук, був Василь Каширин. “У жаху й тузі” закінчував він своє життя

У ньому найбільше яскраво представилося таке природне почуття для кожної людини, як острах смерті. Він найбільше виразно почуває різницю між життям колишньої й життям теперішньої, останню вірніше було б назвати передоднем смерті. “І раптом відразу різка, дика, приголомшуюча зміна. Він уже не йде куди хоче, а його везуть, - куди хочуть… Він уже не може вибрати вільно: життя або смерть, як всі люди, і його неодмінно й неминуче вмертвлять”.

Каширин не вірить, що його мир теперішній реальний, тому всі навколо й він сам представляється йому іграшковим. Лише на суді він отямився, але вже на побаченні з матір’ю він знову втратив щиросердечну рівновагу. Зовсім іншим був Вернер. Він, на відміну від всіх інших, ішов на вбивство не в перший раз. Цій людині зовсім не знайомо було почуття страху. Він, мабуть, найбільше підходить під загальне подання ореволюционерах.

Але й цю вже сформовану особистість міняє очікування смерті - міняє до кращого. Тільки в останні свої дні він розуміє, як дорого йому всі й усе. Ця закрита, неговірка людина в останні дні стає турботливим, і серце його наповнюється любов’ю. У цьому він походить на толстовського Івана Ілліча, що теж умирає, виконаний любові. Усвідомлення смерті перемінило Вернера, він побачив “і життя й смерть і вразився пишнотою небаченого видовища

Немов ішов по вузькому, як лезо ножа, найвищому гірському хребту, і на одну сторону бачив життя, а на іншу бачив смерть, як два блискаючі, глибокі, прекрасні моря, що зливаються на обрії в один безмежний широкий простір… І новою стала життя”. Ніколи б колишній Вернер не зрозумів страждань Васі Каширина, ніколи б не поспівчував Янсону.

Pages: 1 2