Життя й поезія - одне.. И в світі всі постигнул він - И нічому не скорився. К. Н. Батюшков Російська поезія XVIII століття була одушевлена пафосом творення. Російські поети освоювали багатий досвід накопичених європейською культурою літературних жанрів, тим, прийомів з таким же почуттям, з яким будь-який молодий подмастерье освоює премудрості професії твір з аллсоч. ру © 2005 в іноземного вчителя

Не терпілося творити самостійно й перевершити іноземних учителів. Що наша мова земної перед дивною природою? З якою недбалістю й легкою волею Вона розсипала всюди красу И разновидное з єдністю согласила! Але де, яка кисть її зобразила? Ледь-Ледь одну її чортові

Карамзин затверджував, що «доля поезії - інший; їй слід створювати свій, прекрасний і доконаний мир мрії» - мир, у якому втілиться те, що неможливо у світі «істотному», вірив у моральний мир людини, у його душу й серце. Думав я бути в обітованій Тій землі, де вічний мир; Думав я зріти запашний Безтурботний Кашемір… Через досконалість окремої людини поет мріє перейти до досконалості миру. Першим серед тих поетів, кому довелося розвивати в новому сторіччі програму, намічену Карамзиным, варто вважати Костянтина Миколайовича Батюшкова.

Уже в ранніх його віршах видно відношення до поезії як до особливого ідеального миру - більше доконаному й гармонічному, чим земний: Ми казки любимо всі, ми - діти, але більші, Що в істині порожній? Вона лише розум сушить, Мрія все у світі золотить, И від суму злыя Мрія нам щит. У вірші «Мої пенати» Батюшков уже безпосередньо створює свій мир поета - мир, вільний від зла й протиріч, де панують любов і дружба, щастя й радість, де здійснюється органічна наступність і безперервність культури: Злетять на голос мирний Розмовляти із мною: И мертві з живими Вступили в хор єдиний!.. Що бачу?

Ти перед ними, Парнасский велетень, Співак героїв, слави… К. Н. Батюшков у поезії завжди дотримувався принципу, що проголосив на початку свого творчого шляху: «Живи, як пишеш, і пиши, як живеш». Звідси в його літературній спадщині багато послань друзям: «Н. И. Гнєдичу», «К. Дашкову», «До друзів».

У цих віршах чутне мовлення людини, звернене до розуміючих його людей. Вірші зрозумілі й доступні читачеві, але не стають від цього гірше. Вони проникають у душу читачів, наповнюють її тим же піднесеним і скорботним почуттям, що володіло поетом у мінути натхнення й роботи: Я бачив блідих матерів, З милої батьківщини вигнаних! Я на розпуття бачив їх, Як, до персям чад пригорнувши грудних, Вони в отчаянье ридали И с новим трепетом дивилися На небо рдяное навкруги.

У вірші «До Дашкову» чітко звучить голос поета-патріота, що не може равнодушно бачити борошна Батьківщини, не зауважувати страждання співвітчизників, віддаючись миру ілюзій і фантазій. Поет не збирається ховатися від проблем у створеному їм нереальному світі. Він готовий розділити всі тяготи, пережиті Вітчизною, інакше: Ні, немає! Талант загинь мій И ліра, дружбі дорогоцінна, Коли ти будеш мною забута, Москва, вітчизни край златой! Олександр Сергійович Пушкін високо цінував поетичну спадщину Батюшкова, відзначав його незвичайний ліризм, уміння просто й дохідливо «розмовляти» із читачами. Пускай у сивинах, але з бодрою душею

Безтурботний, як дитя, завжди безтурботних грацій, Він ніколи прийде зітхнути в покрову густий Своїх черемшин і акацій. Не можна не відзначити красу й наспівність віршів, присвячених природі. Поетові подвластны всі теми, але, по його особистому визнанню, природа їм улюблена найбільше. Є насолода й у дикості лісів, Є радість на приморському бреге, И є гармонія в цьому говорі валів, Що Дробляться в пустельному бігу. Я ближнього люблю, але ти, природа-мати, Для серця ти всього дорожче!

Лірика цього чудового поета прекрасна Я співзвучна нашому часу, коли валять ідеали, валандаються системи, але незмінними залишаються духовні цінності й орієнтири. Ні, немає! Поки на поле честі За древній град моїх батьків Не понесу я в жертву мести И життя й до батьківщини любов…