У своєму романі “Герой нашого часу” М. Ю. Лермонтов зумів показати героя неординарного, мислячого, талановитого, але покаліченого середовищем. У взаєминах з різними людьми розкривається внутрішній мир героя, його цінності, прагнення, джерела його трагічного розчарування в житті. Особливе місце тут займають жіночі образи, за допомогою яких автор перевіряє свого героя на шляхетність, здатність любити, жертвувати собою. І з гіркотою ми розуміємо, що кожної із чотирьох описаних у романі жінок Печорин приніс нещастя й страждання. Уперше характер Печорина розкривається в його взаєминах Сбэлой.

У своїй черговій спробі зникнути від навколишнього світу Печорин шукає вихід у любові до цій добрій, ніжній, самовідданій, але дуже гордій горянській дівчині. Її образ дуже поетичний: “…високого, тоненька, ока чорні, як у гірської сарни, так і заглядали до вас у душу”.

Однак Печорин незабаром розуміє, що “любов дикунки деяким краще любові знатної барині”. У Бэле безоглядна любов до Печорину з’єднується з почуттям власного достоїнства. Зрозумівши охолодження до себе, Бэла не бажає залишатися іграшкою навіть у руках в улюбленого: “Якщо він мене не любить, то хто йому заважає відіслати мене додому?..

А якщо це так буде тривати, то я сама піду: я не раба його - я князівська дочка!..” Бэла не встигла самостійно розпорядитися своєю долею, вона трагічно загинула, і частина провини за її смерть, безсумнівно, лежить на Печорине. Загадковий і чарівний образ “ундини” - подруги “мирних контрабандистів”. Незвичайна гнучкість стана, особливий, їй тільки властивий нахил голови, довгі русяві волосся, якийсь золотавий відлив її злегка засмаглої шкіри на шиї й плечах і особливо привабливий ніс викликали інтерес і цікавість Печорина, не менше, ніж сама таємнича історія, свідком якої він став

Однак надії на любов обернулися для героя роману ворожістю, а побачення - сутичкою, оскільки він у прагненні до нового став нежданим гостем у середовищі контрабандистів. Більш детально й докладно внутрішній мир Печорина розкривається в його відносинах з жінками світського суспільства: князівною Мері Лиговской і Вірою. Князівна Мері - розумна, ніжна, мрійлива дівчина - стає жертвою гри, що спочатку затіяв Печорин з метою подразнити Грушницкого й заодно розвіяти нудьгу

Спочатку ця гра велася дуже холодно й расчетливо, оскільки Печорин бачив у Мерь світську панянку, розпещену шанувальниками. Однак його відношення до князівни зараз же зм’якшується, як тільки він виявляє, що в Мерь росте искреннее й глибоке почуття. Сам же Печорин не знаходить у своєму серці відповідного почуття, мало того, занепокоєння за князівну, викликане звісткою про її хворобу, лякає й навіть жахає його: “Невже я закоханий?

” Страх втратити волю, виявитися беззахисним оберігає серце Печорина від прихильностей, тому-те він і нічим не жертвував для тих, кого любив: “…я полюбив для себе, для власного задоволення; я тільки задовольняв дивну потребу серця, з жадібністю поглинаючи їхнього почуття, їхня ніжність, їхні радості й страждання - і ніколи не міг насититися”. Тому те, що спочатку було для Печорина тільки грою, князівні принесло жорстоку трагедію й розчарування у своїй першій любові. “Знаряддям страти” Печорин залишається навіть у відносинах з Вірою - єдиною жінкою, що він щиро любить

В образі Віри Лермонтов втілив образ самозабутньої, що переступає через заборону суспільства любові, що не стає менше від глибокого розуміння пороків і недоліків закоханого. До того ж Віра для Печорина - це ще й спогад про “доброчинні бури” його молодості. Але навіть тут проявляється егоїзм Печорина в почуттях, що доставляє улюбленій жінці горі й страждання: “Ти любив мене як власність, як джерело радостей, тривог і сумів”, - пише йому Віра в прощальному листі. І тільки розлука з єдиною жінкою у світі, що Печорин любив так, що “не в силах був би обдурити”, жінкою, що втратила заради нього геть усе, розкриває в Печорине людини, здатного жертвувати собою, відкритого для людських прихильностей. “При можливості втратити її навіки Віра стала для мене дорожче всього на світі, - дорожче життя, честі, щастя!

” Зненацька для себе Печорин знаходить у собі здатність “божеволіти під впливом страсті”. Втративши коня й надію наздогнати Віру, він “упав на мокру траву і як дитина заплакала”. Жіночі образи, створені Лермонтовим у романі “Герой нашого часу”, © Алл Соч. РУ 2005 залучають нас своєю поетичністю, ніжністю, щиросердністю, добротою, неповторністю й допомагають авторові повніше розкрити внутрішній мир, складну й суперечливу натуру головного героя роману - Печорина.