Роман-Епопея Л. Н. Толстого “Війна й мир” - добуток, грандіозне не тільки по монументальності описаних у ньому історичних подій, глибоко досліджених автором і художньо перероблених у єдине логічне ціле, але й по різноманіттю створених образів, як історичних, так і вигаданих. У зображенні історичних персонажів Толстой був скоріше істориком, чим письменником, він говорив: “Там, де говорять і діють історичні особи, не видумував і використовував матеріали”. Вигадані образи описані художньо й одночасно є провідниками думок автора. Жіночі характери передають ідеї Толстого про складність людської натури, про особливості відносин між людьми, про сім’ю, шлюб, материнство, щасті. З погляду системи образів героїв роману можна умовно розділити на “живих” і “мертвих”, тобто на що розвиваються, мінливих із часом, що глибоко почувають і переживають і - на противагу їм - застиглих, що не еволюціонують, а статичних. В обох “таборах” є жінки, причому жіночих образів настільки багато, що обмовити у творі всіх представляється практично неможливим; мабуть, розумніше зупинитися докладніше на головних діючих особах і характерних другорядних персонажах, що грають значну роль у розвитку сюжету

“Живі” героїні в добутку - насамперед Наташа Ростова й Марья Болконская. Незважаючи на різницю у вихованні, сімейних традиціях, атмосфері будинку, складі характеру, вони наприкінці стають близькими друзями. Наташа, що виросла в теплій, люблячій, відкритій, щирій сімейній атмосфері, що вбрала в себе безтурботність, хвацькість, захопленість “ростовської породи”, з юності скоряє серця своєю всеосяжною любов’ю до людей і спрагою відповідної любові

Красу в загальноприйнятому змісті слова їй заміняє рухливість рис, жвавість очей, грація, гнучкість; чудесний голос і вміння танцювати зачаровують багатьох. Князівна Марья, навпроти, незграбна, некрасивість особи лише зрідка allsoch. ru 2001-2005 висвітлюється “променистими очами”.

Безвилазне життя в селі робить її диковатой і мовчазної, спілкування з нею - важким. Лише чуйна й прониклива людина може помітити сховану за зовнішньою замкнутістю чистоту, релігійність, навіть самопожертва (адже у сварках з батьком князівна Марья обвинувачує тільки себе, не визнаючи його запальність і брутальність). Однак у той же час двох героїнь багато чого поєднує: живий, що розвивається внутрішній мир, тяга до високих почуттів, щиросердечній чистоті, чистої совісти

Їхня обох доля зіштовхує з Анатолем Курагиным, і тільки випадок рятує Наташу й князівну Марью від зв’язку з ним. У силу своєї наївності дівчини не бачать низькі й корисливі цілі Курагина й вірять у його щирість. Через зовнішню різницю відносини між героїнями спершу складаються непросто, виникає нерозуміння, навіть презирство, але потім, довідавшись один одного краще, вони стають незамінними подругами, становлячи неподільний моральний сполучник, об’єднаний кращими духовними якостями улюблених героїнь Толстого. У побудові системи образів Толстой далекий від схематизму: грань між “живими” і “мертвими” проникна. Товстої писав: “Для художника не може й не повинне бути героїв, а повинні бути люди”.

Тому в тканині добутку виникають жіночі образи, які важко виразно віднести до “живих” або “мертвим”. Такий можна вважати мати Наташи Ростовой, графиню Наталю Ростову. З розмов діючих осіб стає ясно, що в молодості вона оберталася у світлі й була членом і бажаним гостем салонів. Але, вийшовши заміж за Ростова, вона міняється й присвячує себе сім’ї

Ростова як мати - зразок сердечності, любові й такту. Вона - близький друг і порадник дітей: у зворушливих розмовах по вечорах Наташа присвячує матір в усі свої таємниці, секрети, переживання, шукає в неї ради, допомоги. У той же час на момент основної дії роману її внутрішній мир статичний, але це може бути пояснено значною еволюцією вмолодости.

Вона стає матір’ю не тільки для своїх дітей, але й для Соні. Соня тяжіє до табору “мертвих”: у ній немає тої вируючої життєрадісності, яка є в Наташе, вона не динамічна, не імпульсивна. Це особливо підкреслюється тим, що на початку роману Соня й Наташа завжди разом.

Толстой наділив цю в загальному непогану дівчину незавидною долею: закоханість у Миколу Ростова не приносить їй щастя, тому що з міркувань добробуту сім’ї мати Миколи не може дозволити цей шлюб. Соня випробовує подяку Ростовим і так акцентується на ній, що зацикливается на ролі жертви. Вона не приймає речення Долохова, відмовою афішуючи своє почуття Книколаю.

Вона живе надією, у принципі рисуючись і демонструючи свою невизнану любов