Вершинним результатом ліро-епічного синтезу в ралістичній поезії є поема. Її жанрово-тематичні різновиди - соціально-побутова, історична, міфічно-легендарна, що їх розробляли В. Мова, П. Куліш, В. Масляк, Олена Пчілка, рання Леся Українка, Б. Грінченко, К. Устиянович, - істотоно доповнив І. Франко. Він вніс у цей жанр філософську проблематику, гострополемічний світоглядний засновок, енергію авантюрного й казкового типу сюжетів, художню умовність, культуру освоєння світових образів і сюжетів.

Характерна для української літератури 70-90-х років тенденція збагачення її ідейно-естетичного фонду мистецькими здобутками інших народів та епох особливо продуктивно виявилася в поетичній творчості. На переконання І. Франка «переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства». Обробками чужоземних легенд і притч, казок і переказів, перекладами іншомовних творів М. Старицький, Олена Пчілка, Уляна Кравченко, І. Манжура, Б. Грінченко, Дніпрова Чайка, О. Кониський, П. Грабовський, В. Александров, П. Ніщинський, В. Щурат, О. Маковей, а найперше – сам І. Франко істотно розширили поетичні обрії української літератури, збагатили версифікаційну культуру від жанруй строфіки до інтонаційних і ритмомелодійних характеристик поетичного вислову.

Проза і поезія своєрідно зустрілися в українській драматругії другої половини ХІХ ст. І не тільки тому, що деякі драматурги починали з поезії. Цьому сприяв і характер творчих задумів у царині історичної тематики, яка тоді суціль розроблялася в річищі романтичного типу творчості.

Реалістична драматургія ХІХ ст. розвивається саме шляхом проблемності. Драма виявляє спорідненість із прозою, що проголошував іще Гоголь, об’єднуючи їх – на противагу ліриці – в межах одного, «драматично-повістувального» роду. Драматизм, вироблений реалістичною прозою, обертається в драматургії аналітичністю.

Художньою продуктивністю українська реалістична драматургія 70-90-х років, як і література загалом, зобов’язана тому ідейно-естетичному обширу, який дав змогу інтегрувати глибинні основи народної ментальності з новочасними науковими уявленнями про внутрішній світ і психіку людини й досконалим, емпірично-досвідним знанням життя в його культурно-історичному розвитку.

Розвиток системно-детерміністського світорозміння, утвердження ідей і принципів реалістичної естетики й поетики в українській літературі 70-90-х років не був процесом безконфліктним, позбавленим внутрішніх колізій і драматизму. Продуктивні здобутки реалістичної літератури є не автоматичним наслідком «прогресивності» її образного мислення, а творчо-полемічним результатом напруженого пошуку художніх форм, які відповідали б актуальним потребам часу.

Найвищим мистецьким утіленням ідей і принципів реалістичної естетики стали ті художні структури, які гармонійно поєднали обидва означені І. Франком чинники – «науковий реалізм» і «поступову тенденцію», художньо-естетичний і світоглядно-ідеологічний аспекти. Такий творчо-психологічний синтез ідейно-естетичних факторів досягався не завжди; він був явищем процесуальним, мінливим.

У 70-90-х роках реалізм здобуває статус стилю мислення, він стає «духом часу», естетичним аналогом науково-еволюційного світорозуміння. Ідейно-філософський зміст «поступовій тенденції» надає насамперед соціалістична доктрина, яку М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик кваліфікували як найвище досягнення світової думки. Однак ідея класової боротьби, що утверджує цю доктрину, поділяється далеко не всіма учасниками літературного процесу.

Пафос недовіри до історико-творчих потенцій народу обмежує людинознавчі заглиблення в світ героя у творчості О. Кониського, Олени Пчілки, Б. Грінченка, І. Нечуя-Левицького. Їхня творчість зливається в річищі, що утворює етносоціографічну течію в українській літературі цього періоду. Поетику творів цієї течії характеризує переважання етологічного («нравоописового») підходу; піднесення етнічних ознак індивіда до визначального чинника в характеристиці персонажів; поетизація та ідеалізація українського села на противагу космополітичному, зрусифікованому місту; етнонаціональне й соціально-рольове маркування зовнішності й поведінки персонажів; статичність і психологічна прямолінійність характерів, у структурі яких внутрішній світ є безпосередньою проекцією матеріально-практичного життя, а поведінка цілковито визначається становими інтересами й мораллю; інтенсивна декларація ідей «ходіння в народ», корисності просвіти для народу й реформування суспільно-господарської практики на основі здобутків науки й техніки.

Значно послідовнішими в реалістичному прямуванні виявили себе митці соціально-побутової течії – Л. Глібов, М. Старицький, М. Кропивницький, С. Ковалів, І. Нечуй-Левицький (у більшості творів). Розглядаючи людину в реальних життєво-суспільних зв’язках, у фізично відчутному, календарно-господарському й психологічно-віковому часопросторі, в масштабах переважно буденного рівня свідомості й традиційного ієрархізованого укладу життя, вони передають реально сущі співвідношення життєвої емпірики.

Pages: 1 2