Жанрово-родовий склад української літератури 70-90-х років ХІХ ст., на відміну від попередніх періодів, характеризується відчутним домінуванням епіко-прозових форм. Ці форми визнавалися письменниками за найвідповідніші реалістичному світосприйняттю.

Рудиментарні прояви розповіді від першої особи зринають у прозі цього періоду й надалі. Ця манера видається зручною для стилізації народної розповіді, насичення творів фольклорно-етнографічними «інкрустаціями», відтворення сентиментально-елегійних інтонацій у голосі героя.

Магістралі реалістичної прози пов’язані з розпізнанням явищ і процесів пореформеного суспільства, життя якого характеризувалося соціальним розшаруванням, динамізмом, нестійкістю побуту й моральних засад патріархальної родини. В українській літературі, як і в літературах західноєвропейських і слов’янських, постає потреба грунтовного соціально-психологічного дослідження особистості в процесі капіталізації суспільства, з’ясування історичних тенденцій його розвитку, виявлення джерел нової ідейності та її носіїв.

Визнаючи пріоритет життя як «єдиного кодексу естетичного», українська проза 70-90-х років практично наново відкриває розшароване й багатолике у своїх соціальних, ідейних і моральних проявах тогочансе суспільство. Увійшовши в літературу напркінці 60-х – на початку 70-х років, І. Нечуй-Левицький, О. Кониський, Панас Мирний, І. Франко, М. Старицький, М. Павлик «заселяють» художній світ цілими галереями розмаїтих суспільних типів. У 80-90-х роках лави українських прозаїків поповнюють Б. Грінченко, С. Ковалів, О. Маковей, Т. Бордуляк, А. Чайковський, Олена Пчілка, Н. Кобринська, Є. Ярошинська та інші. Твори письменників-різночинців відбивають фахові – педагогічні, лікарські, слідчо-судові – зацікавлення авторів, помножені на соціально-психологічну проблематику життя.

Повістувально-епічні форми реалістичної прози тяжіють до безпосереднього контакту з дійсністю, динамічного вловлювання явищ життя. Звідси походить великий масив творів нарисового характеру, жанрових форм з ознаками репортажно-публіцистичної фактографічності.

Актуалізація романних форм ставила перед українською реалістичною прозою багатоаспектні завдання, розв’язання яких істотно прискорювало мистецький розвиток і підносило ідейно-естетичний рівень художнього мислення української літератури в контексті світової. Виявляючи власні ресурси в романній традиції, в інших жанрових формах, українська проза асимілювала їх із жанровими парадигмами європейської та російської романістики. Становлення системи романних жанрів в українській літературі 70-90-х років ХІХ ст. відбувається сихнронно з оновленням романного мислення відповідно до настанов реалістичної художності.

Синтез дослідницьких здобутків реалізму з розвитком романних жанрів був надзвичайно плідним для всього українського письменства. Саме під час художнього освоєння сучасного матеріалу українська література виробила основні національні типи романістики.

Традиційний для української літератури сюжет жіночої долі багатопланово освоюється в оповіданнях О. Кониського, М. Павлика, Н. Кобринської, Є. Ярошинської та ін. Покладаючись на адаптивно-тетерогенні властивості психіки, Панас Мирний створює романну версію цього сюжету в соціальному романі-біографії «Повія». Доля Христі Притики дає сумну аналогію до «синьої асигнації» з твору Є. Гребінки, що, переходячи з рук у руки, душенищівного щадним вогнем безжального егоїзму й байдужого, душенищівного споживацтва. Роман-біографія розкриває соціально-дослідницькі настанови реалістичної літератури, що реалізуються в беззастережному й безсторонньому морально-психологічному розтині строкатого соціуму.

Бувши епосом індивідуального життя, роман розробляє проблематику морального самовизначення людини в своєму оточенні. На відміну від епосу реалістичний роман звернено до індивідуальної психології, зокрема до тих її властивостей і процесів, що розділяють людей. Інтегруючи філософську проблематику щастя людини та її морально-психологічного самопочуття в світі, І. Франко виробляє форму філософсько-психологічного роману. Герої його творів «Для домашнього огнища», «Лель і Полель», «Основи суспільності», «Перехресні стежки» опиняються на драматичних перехрестях боротьби за існування, умовностей опінії, життєвих несподіванок, породжених зіткненням інтересів і приватних ініціатів суб’єктів свідомості й дії.

Жанровий синтез романістики реалізується у взаємодії епіко-драматичних і ліричних форм. Прагнення вловити гострі конфлікти й суперечності життя та свідомості людей під впливом нових суспільних відносин спричиняється до драматизації реалістичної романістики. В українській літературі 70-90-х років вона особливо помітна насамперед у творах Панаса Мирного та І. Франка. Основу драматичного в романі утворює трагедія особистості, а істотним структурним елементом є сцени драматичної дії – різні форми людського спілкування, з’ясування етико-ідеикигічних позицій героїв.

Супутній розвиток ліричних форм викликано потребою розкрити ті інтимні грані душевного життя, які не надаються об’єктивному спостереженню й відтворенню в епічних і драматичних формах. Із паралелей епічних і ліричних сюжетів складається картина життєвої повноти, а водночас і можливість критичного співвіднесення суб’єктивних уявлень героїв з об’єктивним плином життя. Єдність ліричних елементів з епічними досягається включеністю суб’єктно-особистісних реакцій героя в процеси відображення епічних ситуацій та в їх драматичне творення.

На шляху психологізації українська реалістична проза виробляє й засвоює широкий спектр форм і засобів розкриття внутрішнього світу героя.

І. Нечуй-Левицький широко вдається до прямих авторських характеристик, пояснювального коментування психологічно виразної дії організовано як діалоги з побутово-психологічною та ідеологічною тематикою; внутрішні монологи розкривають ідейний зміст свідомості героя в логізованій, синтаксично впорядкованій формі, виробленій поетикою просвітницького реалізму. У Панаса Мирного пізнавальні настанови «заглянути в душу чоловічу глибоко-глибоко, у його серце і виявити, розказати, що у них робиться у час лихої недолі, у час великої радості, нещастя, горя», орієнтовані психологічним інтересом до драматизму внутрішнього життя особистості, до екстатичних станів суб’єкта свідомості. І. Франко інтенсифікує драматизм психологічних процесів, передаючи діалектичний зміст їх перебігу в сюжетно-часовому згущенні подій, у формах діалогічних зіткнень, невласне прямої мови та внутрішньомонологічного мовлення.

На шляхах психологічного аналізу морального розвитку особистості, її душевних антагонізмів, колізій життя серця й розуму романістика й новелістика українських прозаїків відкрила багато психологічних істин, які не давалися науці тих часів. Художнє людинознавство діє «там, де не все може добратися наука», й реалістичні його здобутки виявилися історично найзначнішими внаслідок долання вузькописхологічних трактувань людини, характерних для романтизму.

Історико-літературний період 70-90-х років був часом домінування епіко-драматичних жанрів і прозово-повістувальних форм. Ця домінанта позначилася на особливостях поезії та місці ліризму в письменстві цієї доби.

Для реалізму джерелом поетичних емоцій стало не сентименталістське життя мудрого від природи «серця» в його протиставленні «розуму», не романтично пристрасна опозиція особистості світові, а динамічне співвіднесення всього конкретного розмаїття явищ, пошук адекватного відгуку на різноманітні впливи дійсності на людину.

У жанрах української лірики 70-90-х років ХІХ ст. відбилися процеси жанрово-родового синтезу, своєрідної «романізації» (М. М. Бахтін). У поетичному доробку І. Франка можна вирізнити твори з ліричним героєм, який по-романному розкриває психологічно-вікові зміни у світосприйнятті й самопочуванні.

Предметно-об’єктивна сфера реалістичної лірики виявляє виразну тенденцію до циклізації. Як «конструктивний принцип» жанроформування циклізація виявляє особливу продуктивність у реалізмі, що засвідчується, зокрема, здобутками прози (Бальзак, Золя, Франко). Ліричною драмою «Зів’яле листя» І. Франко розкрив констурктивні жанрово-родові можливості й реалістичної поетики, її аналітико-людинознавчі ресурси. В процесі десятирічного розвитку ліричного героя первісний авторський задум із кількох пов’язаних внутрішнім лірико-драматичним діалогізмом поезій переріс у цикл, а далі – в три «жмутки» творів, у яких відбилася драматична історія нещасливого кохання і складного шляху самопізнання героя-поета.

Pages: 1 2