Засудження ідей прагматизму та морального конформізму спостерігаємо і в антиподі головної героїні драми Лесі Українки “Кассандра” — братові царівни рисливих мотивів, безперечно, класичному прообразу багатьох давніх, недавніх і сучасних лжемесій малих і великих масштабів.

Визнання віщуна Гелена народними масами полягають у тому, що він говорить лише ту правду (а то і вміло замасковану під неї брехню), яка вигідна, яка подобається людям, проти якої ніхто не протестуватиме, на якій він здобуває авторитет і славу (до речі, так діють і пушкінський Самозванець, і представники оточення Годунова, і різного роду перекинчики), Безперечно, що принципи Гелена виявляють суть його прагматичної душі, самовпевненості себелюбцю (такі люди завжди, уміло маніпулюючи масами, залишаються на поверхні, уторжестві мнимої правоти).

Однак значення цього образу є значно ширшим: у ньому розвінчуються передусім “втішливі” ідеї багатьох псевдопророків, яких ніколи не бракувало на скрижалях історії, які завжди легко знаходили ключ до людських сердець, бо слово їхнє солодке і заспокійливе, привабливе оманливими обіцянками. Вищі поняття істини для самозваного віщуна не існують, для нього правда носить суб’єктивний характер — вона вигадки людини, яка і втілює її в життя: “Я думаю, що мова родить правду”.

Отже, Геленова “правда” — це ідея, яка, народжена з фальші, вигідна для людей сьогодні (без думки про наслідки), бо втішає їх, возвеличуючи’тим самим свого носія. “Плідне” слово даватиме Геленові авторитет і славу. Цей “пророк” передбачливий лише у своїх корисних, стратегічних цілях: меч покари над шпигуном, умиваючи руки (він знає, що грекизавойовники увійдуть у Трою), він передає Кассандрі, щоб у майбутньому не нести відповідальності перед новими хазяямипоневолюзачами, а вірою і правдою служити їм.

Саме популярність ідей Гелена серед завойовників і підкорених відзначить підступний та віроломний Егіст (він разом із Клітемнестрою, дружиною Агамемнона, вчинить розправу над полонянкою Кассандрою, оскільки її прозірливість є небезпечною і при мовчанні; згадаймо багатозначне мовчання у фіналі пушкінськдї трагедії “Народ безмолвствует”):

• То Гелен
• Той, що приїхав з Трої, тепера
• УДельфах волю божу провіщає….

Художні філософські узагальнення і прозірливі алюзії у пушкінському “Борисі Годунові” і в “Кассандрі” Лесі Українки та й, власне, в її ж “Руфінї і Прісціллі”, “Боярині” досить широкі. Засуджуються тут передусім користолюбство, владолюбство, конформізм окремих представників національної еліти (таке часто зустрічається у творах Т.Шевченка, П.Куліша, М.Старицького тощо), тавруються ті, хто, втративши честь і совість, не раз торгуватимуть особистим і громадським, легко мінятимуть свої моральні орієнтири заради кон’юнктурних інтересів.

До речі, у Пушкіна і в Лесі Українки головним чинником державної катастрофи (саме така катастрофа є магістральною у проблематиці названих драм) виступає відступництво поводирів, які, на відміну від СЛІПИХ народних мас (вони у пушкінській трагедії, наприклад, підтримують Самозванця з надією на доброго царя, про що говорить далекий предок поета боярин Пушкін: “Но знаешь ли, чем, сильны мы, Басманов? Не войском, нет, не польскою помогай, А мнением; да мнением народным”. — 3,87), розуміють справжні причини падіння держави.

Так боярин Пушкін пояснює досить розумному придворному вельможі князю Шуйському суть і причини появи Лжедимитрія:

• …Латинские попы
• С ним заодно. Король его ласкает
• И, говорят, помогу обещал.

Щоб не бути відкинутими власним засліпленим народом, не втратити маєтки й привілеї, бояри та князі (Басманов, Пушкін, Голіцин, Мосальський тощо) визнають Самозванця, причому стають учасниками та свідками кровного переступу (нерозкаяний гріх Бориса бумерангом ударить по його сім’ї) — убивства царевича Феодора і цариці.

Саме цей злочин і стане першим імпульсом народного прозріння. На заклик Мосальського вітати нового царя — “Народ безмолвствует”.

Характерно, що у поемі Лесі Українки “Роберт Брюс король шотландський” причиною поневолення Шотландії теж є зрада дворянства: і шотландські рицарі, почувши від короля Едварда, що вони втратять свої привілеї та маєтки, здаються на милість чужого монарха. Соціальноетичний зріз суспільства, яке руйнується внаслідок конформізму, конфлікту між патриціанською владою і простолюду, спостерігаємо у “Руфіні і Прісціллі” Лесі Українки. Прагматичний пристосуванець до нових умов Аецій Панса з названої п’єси, наприклад, хоче використати християнську ідею, фальсифікуючи її під свої інтереси, для утвердження морального права панування аристократів над черню.

 Утопією стають прагнення державника патриція Люція відродити Рим за допомогою порозуміння між заможними і знедоленими верствами. Однак ці добрі наміри виявились безперспективними. Прикладом цього є “приручення” Люцієм раба Нартала (оригінальний прообраз злюмпенізованого пролетаря), яке виявилось ілюзією: спокушений християнськими ідеями — вирватись з рабства, цей варвар, як і його попередник Неофітраб (”В катакомбах”), далекий від духовного життя, від суті віри, яку розуміє однобоко. Водночас у цьому образі втілено вільнолюбний дух, який завжди породжує спротив проти приниження людської гідності. Нартал гине на арені цирку не як покірний раб, а як борець — бореться з випущеною на нього пантерою.

І для “Бориса Годунова” О.Пушкіна, і для античних драм Лесі Українки (”В катакомбах”, “Кассандра”), творів християнського циклу (”Руфін і Прісцілла”, “Адвокат Мартіан”), та і врешті єдиної п’єси поетеси з національної історії “Бояриня” притаманні майстерність у змалюванні маси в усій її оригінальній і самобутній багатоликості, уміння дати соціальний зріз конкретної епохи через неординарні людські особистості — неоднозначні у моральному виборі, що дає змогу через епізоди минулого, через певні міфи чи історичну реальність побачити складні суспільні процеси сучасності, духовноетичні пріоритети якого визначають і майбутні шляхи, генезис оман, падінь і прозрінь людини.

Історизм поетичного мислення і Пушкіна, і Лесі Українки є глибинним в осмисленні вічних проблем Добра і Зла, протистояння істинної віри і порядності цинізму і фарисейським облудам.

Досить промовистим у пушкінській трагедії є епізод зустрічі Самозванця з полоненим Рожновим, московським дворянином. Полонений ще не знає, як і весь одурманений обіцянками народ, хто насправді стоїть Самозванцем (”А говорят о милости твоей, Что ты, дескать (будь не во гнев), и вор, А молодец”): адже дуже щедрі дарування омріяних справедливостей і свобод можуть дезорганізувати московські війська, далеко переважаючи чисельністю загони псевдоцаря, що складаються з чужинецького елемента. Зіткнувшись із бундючним і хвальковитим шляхтичем (”…поляк Один пятьсот москалей вызвать может”), котрий показує беззахисному свою зверхність і зарозумілість, руський полонений стає на захист своєї людської і національної гідності:

• Наш брат русак без сабли обойдется:
• Не хочешь ли вот этого (показывая кулак), безмозглый!
• (Лях гордо смотрит на него и молча отходит,
• Все смеются).

Одним із провідних факторів трагедії “Борис Годунов” О.Пушкіна і “Кассандри” та “Руфіна і Прісцілли” Лесі Українки, її ж історичної драми “Бояриня” є їх антиутопізм. У масових сценах пушкінської п’єси ми бачимо багато персонажів (скептичні, іронічні, довірливі, співчуваючі, жалісливі, а часто бездумні і засліплені злобою обивателі — вони є свідками і учасниками трагічних подій), вчинки котрих обумовлені лише особистими, часто суб’єктивноегоїстичними цілями. Однак дії їх мимоволі реалізуються іншою логікою, понад власні прагнення, які виступають лише відповідним імпульсом у динаміці закономірних, визначених Богом процесів.

Pages: 1 2