Євангельські епізоди “Плаха” Відомо, як довго не хотів Олександр Блок уводити у фінал своєї поеми “Дванадцять” образ Ісуса Христа, але в підсумку визнав: все-таки це він, Христос. Зараз, наприкінці сторіччя це визнання виглядає воістину пророчим. “Ісус Христос літературний персонаж нашого часу! констатує С. Семенова в статті, присвяченої радянському роману. Додамо безсумнівне: персонаж значний, яскравий, концептуально насичений

Він з’явився на сторінках кращих добутків нашої прози “Майстри й Маргарити” М. Булгакова, “Плахи” Ч. Айтматова, “Факультету непотрібних речей” Ю. Домбровського, “Доктори Живаго” Б. Пастернаку й ін. З’явився, незважаючи на те, що атеїстична наука погоджувалася бачити в ньому тільки факт культури минулого. Література ще раз чудово підтвердила вічність “образа образів” у світовій художній культурі образа Ісуса Христа. Звичайно, Ісус Христос унікальне явище в історії культури

Згадаємо, що з його ім’ям зв’язане виникнення світової релігії, багато в чому історії, що визначила хід,, і найбільших церковних рухів. Втілений у ньому ідеал завжди був центром найважливіших етичних рухів. Він не втрачає свого значення в художніх пошуках людства. Багато написано про те, як багата й різноманітна історія літературних втілень Ісуса Христа.

“Євангельські” епізоди в книзі Ч. Айтматова, м’яко говорячи, здивували читачів. Звертання до сцени діалогу Христа й Понтія Пілата після того, як цю сцену вже дав М. Булгаков в улюбленому всіма “Майстру…”, багатьма розцінювалася як блюзнірська безтактність. До того ж, раніше він завжди був надихаємо національною художньою традицією, досить далекої від образів християнської культури. А Христос в “Пласі”, з одного боку, так не схожий на полюбившихся нам колишніх, національно колоритних айтматовских героїв

А с іншої -викривальні монологи цього Христа настільки далекі від якої б те не було стилізації “під євангельського” Ісус, що важко удержатися від докору письменникові в тім, що він узявся за матеріал незнайомий і чужий для себе. Але не будемо тут обвинувачувати автора художній пошук письменника, тим більше такого письменника, уже явище культури. І “Плаха” явище. Тема Христа виникає в “Пласі” у зв’язку з лінією Авдия Каллистратова.

“У шаленому пошуку істини” Авдий не став молити своїх мучителів про пощаду й виявився скинутим з поїзда. Случившееся з ним рівняється з тим, що відбулося колись із Христом: “Адже був уже один раз в історії випадок теж дивак один галилейский загордився про себе настільки, що не поступився парою фраз і втратив життя… А люди, хоча з тих пор пройшла вже одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят років, усе не можуть отямитися… І щораз їм здається, що трапилося це буквально вчора…

И всяке покоління… заново спохвачується й заявляє, що будь вони в той день, у ту годину на Лисій Горі, вони в жодному разі не допустили б розправи над тим галилеянином”. Про Ісус Христі сказано поки, як бачимо, коротко, пунктирно. Навіть ім’я його не називається, але по згадуванню Галилеи, Лисої Гори, вказівці на час происшедшего ясно, про кого йде мовлення

Ч. Айтматов припускає досить знаючого читача, розраховує на його художню ерудицію й творчу здатність домалювати намічене письменником. Підкреслимо цю обставину: тема Христа починається в романі таким чином, що в читача обов’язково виникнуть власні образні асоціації. Подібне зростання творчої ролі читача, слухача, глядача В. С. Библер розглядає як художній феномен культури XX в.: “…глядач по-своєму -разом з художником… повинен формувати, доводити, завершувати полотно, граніт, ритм, партитуру до цілісного навечного здійснення

Такий “додатковий” читач або глядач проектується автором, художньо винаходиться…” Наявність такого “художньо винайденого” читача рятує автора від необхідності неодмінної художньої стилізації. “Це ніяк не стилізація, -продовжує В. С.Библер, але саме зіткнення різних способів бачити й розуміти мир”. Євангельський епізод уводиться в роман зовсім не як тло для історії Авдия Каллистратова.

Його історія досить конкретна, а випадок з “диваком галилейским”, хоча про нього й сказано, що в історії він був один раз, переростає рамки одиничності. Він нескінченно повторюється в нескінченних спогадах: “А люди всі обговорюють, усі сперечаються, усі журяться, як і що тоді вийшло і як могло таке відбутися”. Він піднімається до рівня вічної пам’яті: “…

усе забудеться в століттях, але тільки не цей день”. Євангельський епізод стає в такий спосіб не просто фактом минулого в єдиному тимчасовому ряді, він розвертається як особливий вимір конкретного в його співвідношенні з вічним, а айтматовский Христос є носієм ідей, що втілюють цю особливу міру. Тому на питання Понтія Пілата, є чи для людей Бог вище нині живучого кесаря, воно відповідає: “Є, правитель римський, якщо обрати інший вимір буття”. Складний, багатомірний мир відтворений в “Пласі”. Художній простір роману теж, з одного боку, конкретно, як місце здійснення конкретних подій, а з іншого боку -співвіднесено з іншим, вищим простором: “Сонце й степ -величини вічні: по сонцю виміряється степ, настільки воно велико, освітлюване сонцем простір”.

Складна й образна тканина роману. Шар вічного, вищого намічений у книзі не тільки християнськими мотивами: образи сонця й степи як вічних величин органічно єдині з образом з іншої художньої системи -образом синьоокої вовчиці Акбары. Хоча образи Ісуса Христа й вовчиці Акбары сходять до зовсім різного й навіть різнорідним міфологічним і релігійним традиціям, у романі Ч. Айтматова вони виявляються уплетеними в єдину поетичну тканину

Згадаємо, що в зовнішньому вигляді кожного із цих персонажів підкреслена та сама деталь -прозоро-сині очі. “А якби хто-небудь побачив Акбару поблизу, його б уразили її прозоро-сині очі найрідший, а можливо, єдиний у своєму роді випадок”. І Понтій Пілат бачить, як Христос піднімає на нього “…прозоро-сині очі, що вразили того силоміць і зосередженістю думки начебто Ісуса й не чекало на горі те неминуче”. Образ прозороїої синявого око Ісуса й вовчиці здобуває силу поетичного лейтмотиву в завершенні цього образного ряду в описі озера Іссик-Куль, образи “синього чуда серед гір”, своєрідного символу вічного відновлення життя: “А синя крутість Іссик-Кулю все наближалася, і йому [Бостону -Е. П.] хотілося розчинитися в ній, зникнути й хотілося, і не хотілося жити

От як ці буруни хвиля скипає, зникає й знову возрожается сама із себе…”. У складній художній багатомірності роману Ч. Айтматова долі конкретних героїв виявляються відзначені особливою глибиною й значущістю. Така насамперед доля Авдия.

Знаменно вже ім’я героя. ” Ім’я-Те рідке яке, біблійне”, дивується Гришан. Дійсно, ім’я Авдий -”біблійне”: у Старому Завіті згадується не менш 12 чоловік, що носять його. Але автор має на увазі не просто загальний біблійний колорит. Із самого початку він зв’язує ім’я свого героя з конкретним Авдием: “… згадується такий у Біблії, у Третій Книзі Царств”.

Про цьому Авдии сказано, що він “людина досить богобоязливий”. Але саме головне в ньому -подвиг вірності щирому Богові й щирим пророкам: у часи царства нечестивого ідолопоклонника Ахава, коли його розпусна дружина “винищувала пророків Господніх, Авдий взяв сто пророків, і приховував їх…, і харчував хлібом і водою”. Так біблійна ремінісценція висвітлює намічену тему Авдия як тему людини особливого, при всій його конкретності, тему людини вибраного долею за його відданість вічним, щирих ідеалам

Втіленням цього щирого ідеалу в романі з’являється насамперед Ісус Христос, якого жагуче проповідує Авдий, призиваючи людей міряти себе його, христовою мірою. Все життя й мученицька смерть Авдия реальність правоти Христа, возвестившего своє друге пришестя в прагненні людей до праведності, затверджуваному через страждання. Разом з тим, Авдий Каллистратов постійно підносить свої благання до іншого бога, якого почитає й любить анітрошки не менше, вовчиці Акбаре: “Почуй мене, прекрасна мати-вовчиця!”. Авдий відчуває свою особливу вибраність у житті по тому, як пощадила його Акбара, побачивши його доброту до її дитинчатам

И ця доброта стосовно маленьких вовченят для героя важлива не менше, ніж його принциповість християнина. Молячись Акбаре, Авдий заклинає її й своїм, людським богом, і її, вовчими богами, не знаходячи в цьому нічого блюзнірського. До Великого Акбаре -і його передсмертна молитва: “Урятуй мене, вовчиця…”. И остання розрада в житті синьоока вовчиця, що з’явилася на його заклик

У романній міфології, створеної самим Ч. Айтматовим, об’єдналися, як бачимо, образні шукання різних культур. Вовчиця персонаж, що сходить до мифологиям, у яких переважає пластичне мислення; тут образи змістовні своєї зримої эмблематичностью. Ісус Христос герой принципово іншої типологічної організації, покликаної осмислити не зовнішній прояв життя, а її таємну, сховану суть. Письменник тонко почуває ці розходження

Pages: 1 2