Ярославівна, як реальна історична особа, дружина князя Ігоря Святославича Новгород-Сіверського, дочка могутнього галицкого князя Ярослава Володимировича, названого в «Слові» Осмомислом. Княгиня в тексті йменується по по батькові, як і братова Ігоря, Буй^-Тура Всеволода - «червона Глібівна». З кінця XVIII в. уважається, що ім’я Я.- Єфросинія. В Ігоря було п’ятеро синів і дочка. Старший син - Володимир, що брав участь у поході 1185 р., потрапив у полон разом з батьком, дядьком і двоюрідним братом. Женився в половців на дочці хана Кончака (на Русь повернувся в 1187 р. із дружиною й «дитятей»).

Ще три сини Ігоря загинули на початку XIII в. у боротьбі за володіння Галичем, що стає непоясненим, якщо прийняти точку зору деяких дослідників, що думають, що Я.- друга дружина Ігоря, а всі діти князя - її пасинки

Образ тужної по чоловіку Я.- одне з ярчайших поетичних досягнень безимян ного творця «Слова». Їм відкривається низка численних образів російських жінок у вітчизняній літературі й мистецтві. У Я. втілився внесословний ідеал жінки Древньої Русі. На відміну від княгині Ольги, мудрої й відданої пам’яті чоловіка месниці, Я.- носителька ліричного, жіночного початку. З нею зв’язані мир, сімейні узи й любов. Традиції середньовічного мистецтва мали на увазі особливий, релігійно-аскетичний погляд на жінку і її долю. В «Слові», навпроти, тріумфує народний початок. Так, автор звернувся до особливого фольклорного жанру - плачу

Плач Я.- найважливіший елемент поетичного ладу пам’ятника. Композиційно він випереджає оповідання про втечу Ігоря з половецького полону. Я., що плаче на високій стіні Путивля (місто, яким володів її син Володимир Ігорович, розташований ближче до половецького степу), заклинає сили природи. У троєкратному звертанні до вітру («Про вітер, вітрило!»), Дніпру («Про Дніпро, Словутицю!») і сонцю («Світле й тресветлое слънце!») звучить і докір («Чому, пані, моє веселие по шкутильгаю развея?»), і заклик про допомогу («Взълелей, пані, мию ладу къ мені»). Природні стихії, немов би озиваючись на благання Я., починають допомагати Ігореві, що пережив гіркоту поразки й каяття, у його прагненні повернутися на Русь. Всеперемагаюча сила любові втілена в плачі Я., скарги якої автор «Слова» уподібнює лементу зозулі, що символізує тужну жінку. Сумний голос Я. летить над землею, він чутний на Дунаю: «Полечу,- рече,- зегзицею по Дунаеви, омочу бебрян рукавъ въ Каяле реце, ранку князеві кровавия його рани на жестоцемъ його тілі».

Історик В.Н.Татищев у своїй «Історії Російської», наукові спори про джерела якої мають давню традицію, запропонував цікаве оповідання про зворушливу зустріч Ігоря, що вертається з полону, і Я., що поспішила назустріч чоловікові. Ці й деякі інші відомості, що приводять Татищевим, не знаходять підтвердження у відомих нині літописні текстах

Образ Я. постійно притягає до себе увага письменників, художників і музикантів нового часу. Княгиня XII в. стає героїнею ряду добутків, а її Плач - постійним джерелом разнопланових ремінісценцій. Я. викликала більший інтерес в авторів XIX - XX вв., ніж фігура центрального героя добутку