Це сталося два роки тому…

Першим що почув я, вірніше, не почув, а відчув. Я швиденько оббіг усі кімнати, перевірив усі вимикачі і, не знайшовши нічого підозрілого, повернувся до своєї кімнати. Але цей запах не давав мені спокою. Я визирнув у вікно і… чорний стовп диму вдарив мені просто в обличчя — горіла квартира поверхом нижче. Шокований побаченим, я все-таки зміг зателефонувати «01» і швиденько побіг униз.

Пожежники приїхали за п’ять хвилин. Вогнеборців було семеро. Шоломи блищали на них, неначе це була рать якогось заморського царя. Їхні рухи були швидкими й упевненими. Вони приставили драбини й полізли, наче мурахи, угору, до сусідів.

Полум’я дедалі посилювалось. Навколо мене зібралась ціла юрба людей. Усі збеитежено дивились угору на боротьбу людини й вогню. Коли вогонь, здавалося, був переможений і перший пожежник визирнув із квартири, всі побачили, що в нього на руках щось ворушиться. Пожежник обережно ступав по драбині, притискаючи до грудей свою ношу. Нам знизу здавалось, що ось-ось пожежник не втримається і тоді… Але все вийшло якнайкраще. Коли пожежник ступив на землю і розгорнув ковдру, ми побачили той безцінний дар. Цим безцінним даром було людське життя — маленька дівчинка, Іринка, моя сусідка, зовсім налякана, замурзана, заплакана, вона здавалась нам зовсім беззахисною. Вона простягала свої ручки до пожежника і тулилась усім тільцем до нього, своїй рятівника.

Пригадую, як бігла вулицею її мама і кричала: «Іринку рятуйте!» Пригадую, як вона побачила її живу і ледь притомна опустилась на землю поруч із нею. Пригадую слова вдячності і розумію, що пожежник — одна з тих найважливіших професій, бо немає нічого важливішого, ніж урятувати людське життя.