Євген Маланюк… Знайоме і незнайоме ім’я. Знайоме — бо відкриваємо для і себе його творчість, а незнайоме — бо півстоліття митець був забутий своєю Україною, її нащадками. Ми відкриваємо для себе поета, якого вважають поетом-бормем за українську державу, митця, який все своє життя роздумував над , історією й майбутнім України та українців, письменника, який жив і писав для України, хоча змушений був жити далеко від неї:

Не треба ні паризьких бруків,

Ні Праги вулиць просторих.

Все сняться материні руки,

Стара солома рідних стріх.

Усе своє життя Є. Маланюк думав про Україну, а його вірші сповнені болем і смутком за рідним краєм.

Поетичні пошуки відповіді на запитання, чому Україна не змогла утримати державність, чому так живуть українці — стали наскрізними для Є. Маланюка. Він добре знав загальну політичну й літературну ситуацію в Україні, знав, що митні слова шукали компромісів і з владою, і з власною совістю. Але Є. Маланюку в умовах еміграції важко було зрозуміти природу цих компромісів. І тому він закликав на весь голос боротися проти тоталітарної більшовицької ідеології. З одного , з вуст поета звучать слова прокляття і зневаги на адресу своїх земляків, а з іншого — слова духовної мобілізації на захист державницьких ідеалів.

Євген Маланюк — поет, що не тільки порушував у своїх творах історико-політичні теми, а й намагався розв’язувати великі історичні проблеми, бачив із минулого:

Не сперечатимусь: я син свого народу

Сліпця відвічного, каліки і раба…

Є. Маланюк переконаний, що його народ раб, бо він народжений рабом .А якщо в країні немає вождя, який би повів народ до волі, до побудови незалежної держави, то він, поет, стане таким вождем і своїми творами будитиме свідомість свого народу:

Прогаяли великі дні

Скалічені й маленькі люде,

Заслинили в ганьбу і бруд,

Велику віру— й на руїнах

Отарою мандрує люд,

Що мав зродити Україну…

Поет розумів, що «перевдягання» самодержавного імперіалізму в комуністичні шати — це сутність неоімперіалістичної політики, а тому і вступив у політичну боротьбу, бо не хотів бачити Україну провінцією чи колонією будь-якої країни. Боліло серце митця за долю свого народу і України:

Заспокоїти серце? Так чим же? Так як же? Научи мене співу Твоїх молитов! Не поможе ніхто. І не буде інакше. І з сльозами моїми змішаю питво. Що мені телефони — версалі — експреси? Нащо грім Аргентини, чудеса Ніагар?.. Сниться синя Синюха і верби над плесом, Вільний вітер Херсонщини, вітер-дударь.

Євген Малаиюк все своє життя закликав до духовного відродження української нації — нації з героїчним історичним минулим, великою і самобутньою культурою, до відродження державності і духовної повноцінності:

Під небом чужої країни,

В туманах осіннього сну,

На вимріяну Україну

Молю я послати весну…

Покрий омофором, Маріє,

Звели запалати весні.

Євген Маланюк твердо вірив у дієвість поетичного слова:

Талант — ліричне джерело.

То ж — не поет, хто лиш невпинно

Дзюркоче про добро і зло.

Поет — мотор! Поет — турбіна!

Поет — механік людських мас,

Динамомайстер, будівничий.

Повстань, майбутнього сурмач,

Що конструює День над Ніччю.

Збережи - » «Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети» (Е. Маланюк) . З'явився готовий твір.