«Я відразу змазав карту будня…» (По ліриці В. Маяковського.) У російської поезії існує прекрасна традиція: кожний поет, будь він малий або великий, не міг не замислюватися про призначення творчості, про своє місце в житті сучасного йому суспільства, про роль поезії в житті людей. У Маяковського, поета революції, було багато загального в розумінні ролі поета й поезії із класиками XIX століття. Пушкіна призивав «дієсловом палити серця людей», «милість до занепалого призивав». Лермонтов, продовжувач кращих традицій свого великого сучасника, уподібнював поезію бойовій зброї, затверджуючи діюче значення літератури в моральному й політичному перетворенні суспільства

Некрасов уважав, що поет, незалежно від ступеня його таланта, повинен бути насамперед громадянином, що сприймає біль і страждання народу, як свої власні. «Світити завжди, світити скрізь», так визначав завдання поезії В. Маяковський. Він жив у складну переломну епоху, що висунула перед ним цілий ряд нових вимог і цілей. Жовтнева революція поставила перед радянської літератур! ой завдання створення нового соціалістичного мистецтва

У вірші «Наказ №2 по армії мистецтв» Маяковський звертається до сучасних письменників і поетів із закликом: «Товариші! Дайте нове мистецтво таке, щоб виволокти республіку із бруду». По переконанню Маяковського, мистецтво повинне ввійти в життя, поет стати таким же необхідним і корисним людям, як сонце. Про це він пише у вірші «Надзвичайна пригода, що була з Володимиром Маяковським улітку на дачі». Сонце приходить у гості до поета-трудівникові, агітатору-поетові-агітаторові, заваленому роботою

Ця нереальна фантастична історія втрачає містичну багатозначність завдяки м’якому гумору, введенню в оповідання забавних побутових деталей. У Маяковського світило «заговорило басом», зажадало варення й навіть снизошло до дружньої балаканини з поетом. Але от в іронічному авторському оповіданні непомітно з’являються серйозні ноти, які потім піднімаються до патетики

«…Підемо, поет, взорим, вспоем у миру в сірому мотлоху. Я буду сонце лити своє, А ти своє, віршами». Алегорична форма допомагає поетові яскраво й образно виразити своє розуміння ролі поезії, мистецтва в суспільстві. Ціль сонця - світити людям, давати життя всьому живому на землі

Таким же невтомним трудівником повинен бути поет. Світло поезії для людей - те ж, що світло сонця. І поет, що зрозумів це, радісно несе свою нелегку ношуся

Світити завжди, світити скрізь, до днів останніх дінця, світити - і ніяких цвяхів! От гасло мій - і сонця! Маяковський ніколи не обожнював поезію, не накидав на неї флер таємничості й загадковості

Навпроти, «праця мій будь-якій праці родинний», - затверджував поет. Але разом з тим він зовсім не схильний був применшувати значення й результати цієї праці. Так, поет, працюючи над віршем, затрачає гігантські зусилля: Поезія - той же видобуток радію, У грам видобуток, у рік праці. Переводиш єдиного слова заради Тисячі тонн словесної руди

Тільки завзята натхненна праця дає поетові право стати «водієм» народу, а не його «слугою». Тільки тоді: Ці слова надають руху тисячі років мільйонів серця. Поет - &copy A L L S o c h. r u це активний будівельник нового життя

Маяковський уважає поезію потужною зброєю боротьби з тим, що заважає людям нормально жити. Він знову й знову вертається до думки про те, що «чистого», нейтрального мистецтва немає. Кожний, хто служить йому, на думку Маяковського, повинен чітко визначити свої ідейні позиції, знайти своє місце в будівництві нового життя. У незакінченій поемі «У весь голос» Маяковський підбиває підсумок своєї 20-літньої поетичної діяльності. За формою цей добуток являє собою гостру полемічну розмову поета соціалістичної епохи спотомками.

Тут Маяковський звертається до тих, хто буде жити в «комуністичному далеко», розмовляє з ними, «як живий з живими». Він, подібно Пушкіну в «Пам’ятнику», намагається осмислити суть і значення своєї поезії, пояснити далеким нащадкам, у чому полягає призначення поета радянської епохи. Тільки той може бути щирим поетом, хто весь свій талант щедро віддає трудовому народу. І все поверх зубів збройні війська, що двадцять років у перемогах пролітали, до самого останнього листка я віддаю тобі, планети пролетар. Безкорисливе служіння людям, байдужість до почестей і слави от відмітні риси Поет^-поета-маяковськ-поета

И це дає йому впевненість у тім, що його «стих працею громаду років прорве й з’явиться вагомо, грубо, зримо, як у наші дні ввійшов водопровід, спрацьований ще рабами Рима». Голос Маяковського доноситься до нас крізь десятиліття. Що ж ми відповімо йому? Пророцтва великого радянського поета не збулися

На багато чого ми дивимося зараз зовсім по-іншому, але як нам не вистачає жагучої віри Маяковського у світле майбутнє, його величезної любові до своєї батьківщини! Розбилися мрії поета про комунізм, розвіявся міф, створений більшовиками. Нинішня дійсність продемонструвала крах ідеології радянської держави, заснованого на насильстві. Чи значить це, що Маяковський безнадійно застарів, що його поезія вже не цікава й не потрібна людям?

Я думаю, що теперішній великий талант не залежить від політичної ситуації в країні, зміни ідеологій. Ті поети, які оспівували соціалізм по обязанно! сти, з кон’юнктурних міркувань, пішли в безвісність разом з ідеологією, що виявила своє остаточне банкрутство. А Маяковський як і раніше живий, тому що кожна його поетичний рядок щирий. Він писав тільки про те, у що вірив, до чого прагнув

Як і раніше злободенна його сатира, що бичує бюрократизм, пристосовництво, вульгарність. Ми продовжує зачитуватися його дивними поемами й віршами про любов, відкриваючи для себе нові грані цього всепоглинаючого почуття. Ми дотепер захоплюємося оригінальністю й незвичайністю його мови й стилю. І якось непомітно доходимо висновку: щоб знайти вічне життя у своїй поезії, художник повинен бути насамперед щирим і чесним із самим собою й з людьми. І тоді, як писав Маяковський: Заглушачи поезії потоки, я ступну через ліричні томики, як живий з живими говорячи