“Євгеній Онєгін” є самий задушевний твір Пушкіна, саме улюблене дитя його фантазії… Тут все життя, вся душа, вся любов його; тут його почуття, поняття, ідеали”, - писав Бєлінський. І дійсно, поет цього разу відкриває нам душу, самого себе не тільки в авторських відступах, але й у характеристиках своїх улюблених героїв, щедро наділяючи їхніми скарбами своїх думок і почуттів. Часом вони дивляться на мир його очами, а іноді він - їх. Онєгін - головний герой роману - “добрий приятель” автора, але між ними немає знака рівності, вони схожі, але й тільки. Чомусь в Онєгіні Пушкін співчуває, щось відкидає. Інша справа - Тетяна, у любові до якої поет зізнається й з якої намагається бути поруч у важку для неї мінуту: “…з тобою разом сльози ллю”. Більше того, для Пушкіна, що распрощались із юнацькою романтикою й вільними й мимовільними подорожами, ідеал тепер “господарка, …спокій, так щей горщик, так сам великий”. І муза його перевтілюється в повітову панянку, у якій ми без праці довідаємося Тетяну Ларіну. “Отже, вона звалася Тетяною”, - підсумовує Пушкін свої міркування про вибір ім’я героїні, що, по тимі часам, могло належати старовині або дівочій, підкреслюючи тим самим народності образа. І дійсно, Тетяна “у сім’ї своєї рідної здавалася дівчинкою чужий”, так не походила вона на “доброго малого”, але недалекої людини - батька, на матір, що розділила долю багатьох російських жінок - спокійний, але безлюбовний шлюб, на безтурботну сестру. Плин нескінченного сільського дозвілля Тетяна прикрашала своєю фантазією, читанням романів, а ляльки й ігри її не залучали: И були дитячі витівки Їй далекі: страшні оповідання