А. Ахматова, поет величезного поетичного дарунка, піднесен і трагічного, увійшла
у російську літературу насамперед як співак любові. Однак із часом - часу бур і потрясінь у долі Росії - її лірика, спочатку камерна, интимно-исповедальная, знаходить високе цивільне звучання. Уже в роки першої світової війни в її творчість увійшли мотиви гражданственности, самопожертви, любові до Батьківщини. Ахматова відразу визначила для себе головне; бути разом з Росією на всіх її шляхах і роздоріжжях. Програмним щодо цього варто вважати рядка:

• Мені голос був. Він кликав утешно,
• Він говорив: «Іди сюди,
• Залиш свій край, глухий і грішний,
• Залиш Росію назавжди…»
• Але равнодушно й спокійно
• Руками я замкнула слух,
• Щоб цієї -мовленням невартої

Не опоганився скорботний дух. Блок сказав про цей вірш: «Ахматова права. Це неварте мовлення». «Глухий і грішний» край, Росія завжди залишається для поетеси єдиною обителлю. Зберігати вірність Батьківщині - от головний громадянський обов’язок. В одному з віршів 1922 року Ахматова пише: «Не з тими я, хто кинув землю на розтерзання ворогам». Доля вигнанця представляється їй не тільки невартої, але й жалюгідної. Вона предпочитает, залишаючись на Батьківщині, прийняти разом з нею удари долі й відмовляється від сумнівної честі співати відступникам:

Їм пісень я своїх не дамся

Разом зі своєю країною вона переживає всі нещастя, що випали на довго Росії. У вірші, написаному до річниці першої світової війни, Ахматова пише:

Ми на сто років зостарилися, і це
Тоді трапилося в годину один.

Відтепер вона бачить своє завдання в іншому: пристрасть і пісні повинні піти з її поезії, тому що

Їй, що спорожніла, наказав Всевишній

Стати книгою грозових звісток. Про те, наскільки близько сприймає поетеса долю своєї Батьківщини, про силу її любові й самопожертви яскравіше всього говорять рядка вірша «Молитва», написаного в 1915 році:

Дай мені гіркі роки недуги,
Задиханъе, безсоння, жар,
Отими й дитини, і друга,
І таємничий пісенний дарунок…

Щоб хмара над темною Росією Стала хмарою в славі променів. «У роки митарств, у часи немислимого побуту», коли «усе розкрадено, віддано, продане», Ахматова зберігає віру у світло й тепло прийдешніх днів Росії. Протягом усього своєї творчості Ахматова висвітлює «страшний шлях» свого покоління - покоління, що вкусили «мало меду», але багато прикростей. Сучасники її - люди, «бесслезнее, надменнее й простіше» яким у світі немає. Для них рідна земля не храм, не талісман, не рай, а - «бруд на калошах» і «хрускіт на зубах», однак:

лягаємо в неї й стаємо нею,
Тому й кличемо так вільно своею.

В одній з «Північних елегій» Ахматова міркує про свою долю, на якій наклало свій відбиток нещадний час: Мене, як ріку, Сувора епоха повернула. Її шлях відтепер іншої. Але вона не жалує про це:

Я якби відтіля подивилася
Я на своє теперішнє життя,
Довідалася б я заздрість нарешті.

Так, у її житті багато чого було пропущено, згадує героїня елегії, багато видовищ пройшли стороною: «И завіса здіймала без мене й також падав». Але - вона розділила своєю поезією, своєю долею доля мільйонів сучасників. І їхнє життя виявилося відбитої в неї віршах

В 30-і роки Ахматова пише свою знамениту поему «Реквієм». Реквієм, по визначенню, є добуток жалобного характеру, заупокійна служба. Це видатний утвір ахматовского генія - молитва за упокій душ тисяч безневинно вбитих. Їхні долі повинні уникнути забуття: вічна пам’ять жертвам терору - щоб трагедія не могла повторитися. Ахматова, що розділила долю багатьох матерів - таким було її прилучення до нещасть країни, - стоявших разом з нею в тюремної стіни, створює пам’ятник великому народному горю, що

Для них виткала я
З бедних, у них же підслуханих слів.

Вона, ця, за словами Жданова, «баринька, що метається між будуаром і молитовнею», пише про те, як

безвинна корчилася Русь
Під колісьми чорних «марусь».

Вірші Ахматової в період другої світової війни - своєрідна формула гнівного, войовничого патріотизму, Цикл віршів про ленінградську блокаду, що поетеса пережила разом з тисячами інших жителів міста, не можна читати равнодушно. Біль пронизує кожний рядок:

Принеси ж мені горсточку чистої,
Нашої невської студеної води,
І з голівки твоєї золотавої
Я криваві змию сліди.

Однак за цим болем - невигубна віра в перемогу, нескінченну мужність:

Не страшно під кулями мертвими лягти, Не гірко залишитися без даху… Автор не мислить себе поза стражданнями свого народу; діти блокадного Ленінграда - це і її діти:

Щілини в саду вириті,
Не горять вогні. Пітерські сироти,
Детоньки мої!

Високе завдання своєї поезії Ахматова бачить у тім, щоб оплакувати загиблих, зберігати пам’ять про їх: «Щоб вас оплакувати, мені життя збережене». В 1950 році вона пише:

Пройшло п’ять років - і залікувала рани,
Жорстокою нанесені війною,
Країна моя…

Автор малює картини мирного життя, що прийшла на зміну «жахам війни», і разом з усіма радується силі й волі своєї країни

Доля не була милостива до поетеси. Вона пережила чимало лих, бачила смерть найближчих людей, випробувала на собі силу терору:

Так багато каменів кинуте в мене…

Довгі роки після революції вона перебувала на положенні не те ізгоя, не те ув’язненого:

Одна на лаві підсудних
Я незабаром піввіку сиджу.

Але стих Ахматовій завжди був чесний і мужній. «У ту годину, як валять мири», вона не залишилася спокійним споглядальником. Випробування додали міць і силу її віршам, допомогли усвідомити свій громадянський обов’язок - бути зі своїм народом, бути його голосом

Збережи - » Я була тоді з моїм народом: Ахматова . З'явився готовий твір.