Тургеневские вірша в прозі, які сам письменник називав “старечими”, - своєрідний підсумок його переживань, міркувань, духовних шукань. Маючи просту форму, часом простий сюжет, всі ці добутки мають глибокий філософський зміст. Письменник часто міркує про любов, причому тургеневская концепція цього почуття зовсім особлива: на відміну від Толстого, що вважав любов основою сімейного життя, Тургенєв говорив про любов як “про відоме почуття, до якого незастосовні загальноприйняті моральні мірки, як про закон життя у вселеної”. Крім того, у своїх віршах письменник розглядає проблеми співвідношення моральної й соціального, проблеми сенсу життя, місця в ній добра й зла, зрадництва й шляхетності - словом, Тургенєв присвячує свої добутки тому, чим живе людство, - глобальним, найважливішим питанням

Один з тургеневских віршів у прозі, “Повісити його!”, має історичну основу. Події відбуваються напередодні битви під Аустерлице, що сумно ввійшла в історію як твір з оллсоч © 2005 ганебно програна Росією. Гадана з першого погляду сумною реалією життя російських солдатів в Австрії,-де ними діялися грабежі й бешкетування, а в метушні війни каралися й праві, і винні, історія ця крім історичний^-історичного-конкретно-історичного має іншої, набагато більше важливий, філософський^-філософський-морально-філософський аспект. Основою вірша послужив один з найважливіших, “проклятих” питань, розглянутий у творах Пушкіна, Толстого, Достоєвського, - що є Істина й що є людина перед її особою?

Проблема ця в оповіданні “Повісити його!” вирішується автором на прикладі історії, трагічний результат якої навмисно знижений її повсякденними, побутовими обставинами, історії про те, як денщик офіцера-оповідача виявився присуджений до смерті по незначному, несправедливому обвинуваченню в злодійстві курей господарки, у будинку якої вони зупинилися. Ця трагічно безглузда ситуація, коли господарка, обвинувачений нею Єгор Автамонов, у реальності “чесна й смирний” людина, і його пан стали перед судом в особі проезжавшего повз генерала, виявляє моральний рівень особистості кожного героя. При винесенні генералом, “неуважною й похмурою людиною”, вироку нам відкривається сутність Єгора Автамонова, “праведника”, як називає його офіцер-оповідач

Будучи людиною кристально чистим, абсолютно чесній, відданій службі, Єгор і не намагався захистити себе перед генералом. Очевидно, упевнений у своїй невинності, знаючи, що чисто перед богом, він сподівався на справедливий суд і не бачив необхідності доводити свою непричетність до злодійства цій людині, “товстому й брезклому”, “з понурою головою”, якому, властиво, була байдужна доля Єгора… “Істина не вимагає доказів” - так, напевно, думав денщик, що витягнувся в струнку, переляканий, “білий, як глина”, але все-таки мовчав. Як щирий праведник, Єгор зміг гідно прийняти смерть, страшний наказ генерала, повторюючи тільки: “Бачить бог, не я!”, знав, що стане перед всевишнім, більше милосердним суддею, із чистою совістю

Крім того, він прощає господарку, просить, “щоб вона не вбивалася”, розуміючи, що ця жінка, що прозріла ціною його загибелі, залишиться жити з тяжким вантажем провини. Вона, що погубила свою душу цим гріхом, покарана набагато більшою мірою, ніж Єгор… Духовна сила цієї людини ставить його незмірно вище інших героїв. Хазяїн же його, на відміну від свого денщика, не витримав випробування правдою. Будучи людиною іншого рівня морального розвитку, офіцер не розуміє, чому Єгор не виправдується, не бореться за свій порятунок, “нічого не говорить генералові”; Незважаючи на розпач, на нестерпну жалість, хазяїн Автамонова смалодушничал, не зважився захистити свій підлеглого: страх самому виявитися в немилості, викликати гнів генерала був сильніше…

Ця непряма провина в смерті Єгора так і залишилася незагойною раною, несмывае-, мым плямою ганьби в душі офіцера, що через багато років повною мірою усвідомив незвичайні моральні якості свого денщика й також простив себе…