Власне, його схильність до оздоблення своїх творів епіграфами випливала з притаманного його літературному талантові потягу до ясності й чіткості художнього вислову – й у прозі, й особливо у віршах, до карбованого поетичного письма, формулювання крилатих образних сентенцій, стислого й місткого вираження в кількох рядках чи словах власних поглядів, ідеалів, оцінок, характеристик і самохарактеристик, повчань тощо.

Як драматург П. Куліш дебютував першою (і єдиною) дією, написаною прозою, незавершеної п’єси «Колії. Українська драма з останнього польського панування на Вкраїні» («Хата», 1860), яка висвітлює національні, соціальні та конфесійні суперечності й конфлікти часів Коліївщини (українські селяни й козаки, власне, гайдамаки – польські дідичі з їхніми слугами - євреї-орендарі; православні – «унити» - юдеї). Правобережну Наддніпрянщину як «гайдамацьку країну», «мужичу Україну», «хлопський край», «саму рущизну» письменник-демократ протиставляє «панській країні Волині». Відповідними репліками автор здійснює ідеологічну проекцію на свою сучасність, натякаючи на загалом підневільне становище покріпачених українців у Російській імперії й протиставляючи цьому державницькі традиції героїчної козаччини.

Наступна спроба Куліша в царині драматургії – «Іродова морока. Вертепна містерія на Різдвяні свята», написана, очевидно, до Різдва 1868 р., - є яскравим алегоричним протестом проти російсько-імперського поневолення України. Куліш залегоризував і зактуалізував традиційні сюжетно-персонажні схеми українського вертепного дійства та містерійний лейтмотив перемоги Правди над Кривдою завдяки народженню Христа. В образі Ірода виведено московського царя, Іродового війська – москалів а протиборство підневільною, але нескореною Україною. Містерія показує символічне визволення Запорожцем України (в образі Правди) з московської неволі. Згодом Куліш вніс деякі зміни до тексту твору і в такій розрахованій на проходження царської цензури редакції опублікував цю «народну вертепну дивовижу» в своїй книжці «Хуторская философия и удаленная от света поэзия».

Найвищим здобутком Куліша-драматурга стала «Драмована трилогія» (основний текст написано в 1882-1885 роках, автор далі його вдосконалював, а остаточну редакцію «Царя Наливая» закінчив 1893 р.). На початку 80-х років письменник приступив до перекладу Шекспірових п’єс, що й наштовхнуло його на думку написати за зразком їхньої художньої форми оригінальнї твори. Як і в п’єсах англійського драматурга, більшість сцен у трилогії подано віршами (п’ятистоповим ямбом), а окремі сцени, що в них беруть участь другорядні дійові особи, - прозою. У перших двох драмах – «Байда, князь Вишневецький» і «Цар Наливай» - послідовно вжито жіночий вірш, часто білий, а в найважливіших висловюваннях персонажів – римований; в останній же – «Петро Сагайдашний» - майже суцільна рима, впереміжку жіноча з чоловічою (абаб або аабб). Мова драм, особливо третьої, позначена високою версифікаційною технікою; у драматургічному ж відношенні найдосконалішою з п’єс є перша.

Особлива заслуга Куліша в тому, що він одним із перших став на шлях інтернаціоналізації, насамперед європеізації художніх форм нової української літератури (жанрових, ритмомелодичних, строфічних). В епічній прозі він дав перший зразок історичного роману («Чорна рада») та оповідання-ідилії («Орися»), у драматургії – створив найдовершеніші в тогочасному українському письменстві взірці драми у віршах («Драмована трилогія»).

Куліш увійшов в історію нового українського письменства і як один із засновників літературної критики, зокрема так званої письменницької, як перший український критик-професіонал.

Наскрізною у літературно-критичних виступах Кулішевих кінця 50-х - 60-х років є думка про те, що писана словесність має виростати з національного, фольклорного грунту. За Кулішем, фольклоризована література – це вищий етап розвитку порівняно з усною народною творчістю. Ознакою художнього прогресу є й творче прищеплення новій українській літературі форм розвинених європейських літератур. Орієнтуючи письменників на зламі 50-60-х років на творче опрацювання фольклору й Шевченкову поезію, що постала на народнопісенній основі, Куліш не хотів звести молоду українську літературу до фольклорно-стилізаційного варіанта, а вважав, що вона має засвоїти елементи народної словесності, з’ясувати секрети її художності, шляхи її розвикту й іти ними далі, розвиваючи й ускладнюючи образне слово народу.

Публіцистика, мемуаристика й епістолярій Куліша складають єдине ціле з його літературно-художньою творчістю: перші відзначаються артистизмом, а мистецька проза й поезія позначені досить часто публіцистичним струменем, автобіографізмом та рисами епістоялрного жанру.

Куліш був блискучим знавцем української народної мови й одним із найкращих творців літературної, й то не тільки її художнього стилю, а й літературно-критичного, есеїстичного, публіцистичного, науково-популярного, конфесійного й епістолярного. Літературну мову він розбудовував на основі північноукраїнських, чернігівських говірок із залученням лексичного багатства інших мовних регіонів України. У 40-60-х роках дбав насамперед про самобутній характер української літературної мови, намагався розвивати її якомога більше на чисто народній основі, задля чого силкувався добирати замість іншомовних слів питомо народні відповідники, уникати русизмів і церковнослов’янізмів як таких, що відчужують літературну мову від народної, змішують українську з російською і сприяють мовній асиміляції.