Е. О. (гл. 1) їде в село до заслаблого дядька, щоб застати його вже померлим, вступити в спадщину, два дні пона-слаждаться сільським спокоєм, а потім знову впасти в улюблений стан розчарованого денді, нудьгу. Нудьгу не здатні розвіяти навіть господарські експерименти в дусі часу (заміна панщини оброком); самітність скрашує тільки дружба із сусідом Володимиром Ленским, молодим поетом і свободолюбцем, що тільки що повернувся з Геттингенского університету. Е. О. старше на 8 років (народився в 1795 або 1796 р.); на відміну від Ленского - споконвічно розчарований, але не поспішає розчарувати Володимира, що закохалося в сусідку, Ольгу Ларіну (гл. 2). Ленский і вводить Е. О. у будинок Ларіних; сестра Ольги, Тетяна, закохується в Євгенія й відправляє йому любовний лист, «скроєне» по лекалу любовного роману - і притім гранично искреннее (гл. 3). Е. О. торкнуть, але відмовляється підтримати «романну» гру. Він надходить як шляхетний (саме ім’я «Євгеній» і значить «шляхетний») світська людина; витримавши паузу, є в будинок Ларіних і в саду пояснюється з недосвідченою дівчиною. Його сповідь, що переростає в проповідь, по-отечески тепла, але по-отечески ж і повчальна; він готовий любити Тетяну «любов’ю брата» і навіть ледве сильней, - але не більше того (гл. 4).

любовний сюжет, ЩоНамітився, здається розв’язаним; Е. О. продовжує жити анахоретом, наслідувати Байрона, плаває в крижаній ріці, приймає ванну з льодом; сам із собою грає в більярд «у дві кулі», - поки не одержує через Ленского при-глашение подарувати на іменини Тетяни, 12 січня 1821 р. (гл. 5). Тут, роздратований напівнепритомністю Тетяни (він продовжує «читати» її поводження крізь романну призму й не вірить у безпосередність пориву), Е. О. вирішує подразнити Ленского, двічі запрошує Ольгу (яка через два тижні повинна вийти за Володимира заміж!), потім танцює з нею мазурку, складає їй мадригал, домагається згоди на котильон, - чим викликає скажені ревнощі Ленского (гл. 5). Ранком через сусіда-дуелянта Зарецкого (типове літературне прізвище бретера) одержує від Ленского виклик на дуель. Відповідає-Відповідно до дуельного кодексу - безумовною згодою; потім жалує, але пізно: «…дико світська ворожнеча / Боїться фальшивого сорому». Ледве не проспавши й прихопивши замість секунданта слугу-француза Гильо (ім’я збігається з початком ім’я винахідника гільйотини), Е. О. є в гай; почавши з 34 кроків, дуелянти сходяться; Е. О. стріляє першим - Ленский убитий (гл. 6). Е. О. змушений виїхати в Петербург; так, тільки-но зав’язавшись, обривається й нитка сюжету світської повісті.

Зате любовний сюжет, після помилкової розв’язки 4-й глави, одержує несподіване продовження, зрештою відновлюючи й жанрові «декорації» світської повісті. Після тривалої подорожі по Росії (з липня 1821 по серпень 1824 р.; Москва, Нижній Новгород, Астрахань, Кавказ, Таврида [Крим], Одеса; про маршрут читач довідається пізніше, з Уривків з Подорожі Е. О., публикуемых у вигляді «додатка» пропущеної глави до основного тексту роману). Двадцатишестилетний Е. О. на світському рауті зустрічає Тетяну, що вийшла заміж за «важливого» генерала й ставшую московську княгиню. Він вражений зміною; закоханий без розуму; дзеркально повторюючи сюжетний «хід» самої Тетяни, відправляє їй лист, інше, третє й не одержує відповіді - лише гнів у її очах і «водохресний холод» при зустрічі в «одному собранье». Втративши розум, Е. О. їде до Тетяни без предупрежденья; застає її у вбиральні за читанням свого листа; вислухує слізну проповідь («Я вас люблю Але я іншому віддана / И буду століття йому вірна»); залишається стояти «Начебто громом уражений», - і в цей момент лунає «незапный дзенькіт шпор» Татьяниного чоловіка. Кульмінація заміняє розв’язку; фінал залишається відкритим; читач розстається з героєм на крутому переломі його долі (гл. 8).

Давши героєві ім’я «Євгеній» і прізвище «Онєгін», Пушкін відразу вивів його за межі реального, життєвого простору. Із часів Кантемира (друга сатира) ім’я «Євгеній» сатирично зв’язувалося з літературним образом молодого дворянина, «пользующегося привілеями предків, але не має їхніх заслуг». (Порівн. образ Євгенія Негодяева в романі А. Е. Ізмайлова «Євгеній, або Пагубні наслідки дурного виховання й співтовариства», 1801.) Прізвище «Онєгін» - так само як «Ленский» - підкреслений «вигадана»; дворянин міг носити топонімічну (рідше - гидронимическую) прізвище тільки в тому випадку, якщо топонім указував на його родове володіння, а великі ріки не могли повністю протікати в межах родових вотчин. (По тій же моделі, що сходить до досвіду російської комедії XIX в., але з оглядкою саме на Пушкіна, будуть побудовані прізвища Печорин у Лермонтова, Волгін у Бестужева ( Марлинско-Го) і ін.) Ледь давши героєві «літературне» прозвання, Пушкін відразу співвідніс його з живими людьми 1820-х рр.; Е. О. знаком з Кавелиным, він «другий Чедаев»; у близьких стосунках і з автором роману (хоча образ автора, у свою чергу, лише умовно збігається з особистістю Пушкіна). Але, зв’язавши Е. О. з живим життям, Пушкін відмовився проводити паралелі між його долею й долями реальних людей, «прототипів» (хоча згодом уживали спроби вказати в цьому зв’язку на А. Н. Раєвського, саркастичного знакомца Пушкіна періоду південного посилання й ін.). «Другий Чедаев» відбитий у численних літературних дзеркалах, часом взаємовиключних. Євгеній зв’язується те з авантюрним героєм роману Ч. Метьюрина « Мельмот-Блукач» (також починається поїздкою Мельмота до хворого дядька). Те з розчарованим Чайльд-Гарольдом Дж. Г. Байрона. Те із Грандисоном (таким бачить його Тетяна; автор з нею не згодний). Те із Чацким з «Горя від розуму». Те з Ловласом. У підтексті - з Паоло, коханим Франчески з «Божественної комедії» Данте. Те з «пиитом» з вірша «Богині Неви» М. Н. Муравьева. Так досягається чудовий оптичний ефект; образ героя вільно переміщається з життєвого простору в літературне й назад; він вислизає від однозначних характеристик.

Багато в чому це пояснюється й рухливістю авторського відношення до героя. Воно міняється не тільки від глави до глави (роман друкувався окремими випусками в міру написання; задум мінявся по ходу роботи), але й у межах одного глави. Судячи з першого з них, в Е. О. повинен був упізнаватися тип сучасного Пушкіну, (практично одне покоління!) петербуржця, що одержав домашнє «французьке» виховання, поверхово утвореного (латинь, щоб «епіграфи розбирати»; анекдоти - тобто забавні випадки - зі світової історії; невміння відрізнити «ямба від хорея»), зате постигшего «науку страсті ніжної». Е. О. спочатку «жити квапиться й почувати поспішає». (Розпорядок його дня в 1-й главі повністю відповідає традиції світського времяпрепровождения: пізніше, за полудень, пробудження, заняття в «модному кабінеті», прогулянка по бульварі, дружня вечеря, театр, бал.) Потім він разочаровывается у всім і байдужіє душею; спроби зайнятися письменством ні до чого не приводять. Е. О. охоплює модна англійська хвороба - сплін, російська нудьга. На початку 1-й глави автор готовий зблизити онегинскую розчарованість із розчарованістю опозиційної молоді з кола преддекабристского «Сполучника благоденства». (Євгеній читає Адама Смита; його байдужість до поезії врівноважено увагою до політичної економії; його модний туалет, франтівство й повесничанье по-чаадаевски віддають фрондерством.) Але до кінця глави психологічні мотивування образи міняються; розчарувавшись у насолодах світла, Е. О. не стає «серйозним» бунтарем; причина його томління - щиросердечна порожнеча; його зовнішній блиск указує на внутрішній холод; його уїдливі мовлення свідчать не стільки про критичний погляд на сучасний мир, скільки про презирливість і зарозумілість. «Байронічний» тип поводження втрачає романтичного ореола. Автор, що поспішив записати Е. О. у свої приятелі, поступово дистанціюється від нього, щоб зрештою зізнатися: «Завжди я радий помітити різницю / Між Онєгіним і мною».

Мало того, «серйозна» точка зору на Е. О. як на опозиціонера передовірена дурнуватим провінційним поміщикам, його сусідам по дядиному маєтку (десь на північно-заході Росії, у семи днях їзди «на своїх» з Москви, тобто в глухомані, подібної Михайлівському). Тільки вони здатні вважати Е. О. «найнебезпечнішим» диваком і навіть фармазоном. Автор (і читач) дивляться на нього іншим, усе більше тверезим поглядом. Що, однак, тією самою мірою віддаляє автора від Е. О. - у який і заново зближає його з підкреслено-тверезим героєм, але на іншому рівні.

Pages: 1 2