ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН

(Роман у віршах, 1823-1831; публ. главами)

Володимир Ленский - любовний суперник Онєгіна. У романі про любов не обійтися без мотиву ревнощів, хоча б даремної. Але поява Ленского на сторінках роману (він приїжджає в село майже одночасно зі своїм новим сусідом Онєгіним; сходиться з ним; уводить у будинок Ларіних; знайомить із Тетяною і її сестрою Ольгою - своєю нареченою; після того як роздратований Онєгін, щоб досадити другові, починає вдавано доглядати за Ольгою - причому за два тижні до її весілля з Л., - той викликає Євгенія на дуель; Онєгін убиває Л.) пояснюється не цим. Головне призначення Л. в іншому. Він оттеняет надмірну тверезість Онєгіна надмірною же височиною, «неотмирностью». І в цьому якщо не рівновеликий, те хоча б сомасштабен головному героєві. (Ця сомасштабность підкреслена навіть однаковим «побудовою» літературних імен: прізвища й Онєгіна, і Ленского - гідроніми. «Реальний» дворянин не міг мати такого родового прозвання, тому що велика ріка не могла повністю входити в межі його вотчини; так що при всій своїй «руськості», при всім своєму жизнеподобии «прозвання» героїв підкреслені-умовні. По такій моделі часто будувалися прізвища водевільних персонажів; порівн. також Ленского - другорядного героя роману М. Н. Загоскина « Рослав-Лев».) У противному випадку природна поетичність, органічна здравость Тетяни Ларіної втратила б статус «золотої середини» - і всі значеннєві пропорції роману розпалися б.

Онєгін прибуває в дядину село з Петербурга, де його наздогнало розчарування в житті; Л. приїжджає у своє Червоного-Рье (ср. Тригорське) «з Німеччини мрячної», де він став шанувальником Канта й поетом. Йому «без малого осьмнадцать років»; він багатий, гарний собою; мовлення його завжди захоплене, дух палкий і досить дивний. Все це не просто набір деталей, біографічних подробиць; поводження Л., його мовлення, його вигляд (кучері чорні до плечей) указують на вільнодумство. Але не на вільнодумство англійського аристократичного зразка, якому (як спочатку здається) треба денді Онєгін, - а вільнодумство інтелектуального, «геттингенского» типу, як сама душа Л. (Геттингенский університет був одним з головних розсадників європейського вільнодумства, філософська й економічного; отут ще одна схована паралель із Онєгіним, захопленим новітньою політичною економією англійської школи А. Смита. Тут училися багато російських лібералів 1810- 1820-х рр.; у тому числі економіст, що вплинув на юного Пушкіна Н. И. Тургенєв, ліцейські професори А. И. Галич, А. П. Куницын.) Новомодним романтизмом в «німецькому» дусі навіяна й поезія Л.; він співає «щось і туманну далечінь», пише «темно й мляво». При цьому стилістика його прощальної елегії «Куди, куди ви вийшли, / Весни моєї златыя дні…» скоріше орієнтується на загальні місця французької лірики 1810-х рр. А сам молодий поет, незважаючи на модні звички, зовнішність і позикові смаки, «серцем милий був невіглас».

Тобто потай від себе й навколишніх він у душі залишається провінційним російським поміщиком. Милим, простим, не занадто витонченим і не надмірно глибоким. Якщо Онєгін названий у романі пародією, якщо сказано про онегинских маски, що приховують його щирий вигляд, то повною мірою це ставиться й до Л. З тією різницею, що його маска (у всім протилежна онегинской, але теж не співпадаюча з особою) приховує аж ніяк не щиросердечну порожнечу, але скоріше серцеву простоту. І чим складніше маска, тим простіше здається чуйна душа, осяяна світлом поетичного дарування (яке може розгорнутися, а може й згаснути згодом, як уточнює автор).

На постійній розбіжності внутрішнього й зовнішнього вигляду героя, його «внутрішньої й зовнішньої форми» будується романний образ. Таким Л. входить у сюжет, таким і виходить із нього. Він поранений на дуелі в груди навиліт; життя його обірвалася. Але яка доля чекала героя, залишися він живий? Автор обговорює дві взаємовиключні можливості. Бути може, Л. був породжений для «блага миру» - тут навмисно схрещені значення імен Онєгіна (Євгеній, благо-родный) і Л. ( Влади-Мир), - для великих здійснень або хоча б поетичної слави. Але, може статися, йому випав би «звичайний» долю сільського пана, расхаживающего по будинку в халаті, помірно-рогатим, зайнятим господарством і живучого заради самого життя, а не заради грандіозної мети, внеположной побуту. Сполучити одне з іншим неможливо; але десь у підтексті вгадується авторська думка: стань Володимир «героєм», він зберіг би провінційний поміщицький «заквас», прост і здоровий; зробися він повітовим поміщиком, - однаково поетичне горіння не до кінця заснуло б у ньому. Тільки смерть здатна скасувати це благе протиріччя його особистості, позбавити вибір між двома «можливостями» якого б те не було змісту.

Така розбіжність не може не викликати авторської іронії - і авторської симпатії, як все наївне, чисте, неглибоке й натхненне. Тому інтонація оповідання про Л. увесь час двоїться, розгойдується між полюсами - від глузування до «отческому» милування й назад. Іронія проступає крізь симпатію, симпатія просвічує крізь іронію. Навіть коли життя Л. заходить на останнє коло, двоїста тональність оповідання зберігається; просто іронія стає сдержанней і глуше, співчуття - пронзительней, а полюса - ближче.

У ніч перед дуеллю Л. читає Шиллера, захоплено складає свої останні вірші, хоча б і повні «любовної нісенітниці» - і це торкає автора («торкає» у тім сентиментальному змісті, яке - по французькому зразку - додав цьому слову Карамзин). Життя от-от піде від Л., а він продовжує грати в поета й засипають на «модному слові ідеал». Авторові смішно говорити про це. (Хоча у фіналі роману, прощаючись зі своєю «романною» життям, воно сам удасться до слова ідеал, то буде принципово інший ідеал, протипоставлений «модному»: «А та, з якої утворений / Тетяни милий ідеал… / Об багатьох, багатьох долю отъял».)

Але от Л. (багато в чому через свою впертість, своєї поетичної гордості - тому що Онєгін натякнув на готовність примиритися) убитий. Голос автора здобуває серцеву врочистість: «…дивний / Був млосний лик його чола». В ідилічні тони пофарбований опис «пам’ятника простого», спорудженого на могилі Володимира; сама могила забута всіма; пізніше цей сумний опис буде повторено у фіналі віршованої повісті «Мідний вершник», де говориться про безіменну могилу бедного Євгенія. Але, відтворюючи напис на пам’ятнику, автор знову підпускає легку іронію - і знову огортає її серпанком непідробленого смутку; він змішує сміх і сльози, щоб читач проводив Володимира з тим же двоїстим почуттям, з яким уперше зустрів його: «Володимир Ленский тут лежить, / Загиблий рано смертю сміливих, / У такий-те рік, таких-те років. / Спочивай, юнак-поет!» Крім усього іншого, ця сумно-смішний напис повинна викликати в пам’яті читача напівкомі» ческий епізод з 2-й глави, коли Л. над могилою Ларіна-Старшого повторює гамлетівські слова: «Poor Yorickl”

Все це повною мірою ставиться й до любовного сюжету Л. Він закохується в сусідку, Ольгу Ларіну, як герой роману - у героїню роману; бачить у ній тільки поетичні риси, немов віднімав свою Ольгу в любовній ліриці К. Н. Батюшкова («будь-який роман / Візьміть і знайдете вірно / Її портрет»). Такий бачить її Л. Автор супроводжує іронічним коментарем точку зору героя. Л. сприймає кохану так само, як Тетяна сприймає Онєгіна: крізь призму літератури. Але погано те, що читач має можливість відразу глянути на Ольгу тверезими, навіть занадто тверезими, очами Онєгіна - «Кругла, червона особою вона». Ні золотих волось, ні легені стана. Ольга - звичайна сільська панянка, проти власної волі призначена Володимиром на роль Музи; роль ця їй не під силу; вона в тім неповинна. (Недарма проникливий Онєгін зауважує в розмові з Л., що, будь він поетом, вибрав би меншу, Тетяну.) Немає ніякої її провини й у тім, що Л., що «будує» відносини з улюбленої гранично серйозно, по європейській сентиментальній моделі (спільне читання повчальних романів із пропуском «небезпечних» місць, шахова гра), невірно «прочитує» зміст її дій і вчинків. Готовність без кінця танцювати з Онєгіним під час останнього балу для неї не пов’язана із фліртом, тим більше зі зрадою; це не виклик нареченому; це просто - легковажність веселощів. І коли Л. (уже, що послав виклик, на дуель) робить прощальний візит до Ларіним, Ольга здивовано вопрошает: отчого він так рано вчора виїхав? У жертві (страшній жертві власним життям!), що Володимир готується за неї принести, вона не має потреби; її свідомість - минутно, враження в ньому довго не затримуються. Так і смерть Л. буде нею оплакана й забута; «З посмішкою легкої на вустах» Ольга відразу вийде заміж за улана - і виїде з ним у полк.

Pages: 1 2