Недарма вона дивиться на Євгенія крізь літературну призму, по черзі приміряючи на нього різноманітні романні одяги й, відповідно, намагаючись «прорахувати» подальший розвиток свого власного сюжету, сюжету свого життя. Якщо Онєгін - це Вольмар (точніше, Сен-Пре), учитель і коханець Юліи, героїні «Нової Элоизы» Руссо, що став після її заміжжя «просто» задушевним іншому, - виходить, такий поворот долі може чекати і її, Т. Л. Якщо він - Мальок-Адель, романтичний турок і ворог християн, що вмирає на руках своєї улюбленої, християнки Матильды (роман Марії Кіт-Тінь «Матильда, або Хрестові походи»), - стало бути, і їй не потрібно зарікатися від чогось подібного. Те ж - і з іншими літературними порівняннями, до яких прибігає Т. Л., «розгадуючи» Євгенія (де Линар з «Валери» Ю. Крюднер, Вічний Жид, Корсар з поеми Дж. Г. Байрона, шляхетний розбійник Жан Сбогар з однойменного роману Ш. Нодье, замислений Вампір із псевдобайроновского роману жахів і ін.). Те ж і з літературними паралелями, які вона приберігає для себе самої (доброчесна Памела або Кларисса Гарлоу С. Ричардсона, Дельфіна г-жи де Сталь). Все це - не просто «книжкові асоціації», але саме літературні гадання героїні про свою долю; вони, по суті, мало чим відрізняються від народних гадань про нареченого, до яких Т. Л. удасться в 5-й главі під «керівництвом» няньки. Тим більше що, затіваючи це гадання, вона вподібниться ще одній героїні - Світлані з однойменної балади В. А. Жуковського; а сон, що у результаті привидиться їй, буде побудований за законами баладного жанру, гранично серйозного й гранично несерйозного одночасно. (Гл. 5, строфи XI-XXI: страшний ведмідь переносить Т. Л. через потік, що казна-звідки узявся посередині сніжної галявини; дивний бенкет пекельних примар у лісовій хаті; Євгеній - проводир зграї чудовиська; він пред’являє свої права на Т. Л.; ледь він «захоплює / Тетяну в кут і складає / на хибку лаву» - входить Ольга, за нею Ленский; спалахує суперечка - «раптом Євгеній / Вистачає довгий ніж, і вмить / Повалений Ленский», - сон сниться, між іншим, задовго до дуелі.)

Знаменитий толковник снів Мартина Задеки не здатний розтлумачити Т. Л. таємний зміст привидевшегося їй; а розгадати Онєгіна, розгадати «таємницю любові» їй не допомагають ні романи, ні «мудрість століть». Ларіна неспроста починає розмову про любов, весілля, сімейне життя зі своєю нянькою. Вона хоче одержати ще один «рецепт», ще один уявлюваний сюжет можливого розвитку відносин з Онєгіним. Марне - нянин досвід непридатний для романічної панянки: «Ми не чули про любов», тобто про зраду законному чоловікові й не думали; що ж до сім’ї - те «так, видно, Бог велів». Інша справа, що у фіналі роману Т. Л. устане на ту ж, покірливо-сумну точку зору, у якій зненацька сходяться Шатобриан і неписьменна російська селянка. «Так, видно, Бог велів» - «…я іншому віддана»; порівн. підкреслено-безособову конструкцію Та-тьяниной формули: «віддана». Тільки особисте страждання, пережите Т. Л. після «одповіді» Євгенія, смерті Володимира й заміжжя сестри, відкриває їй ока на Онєгіна; «читацький» досвід не відмінний, але перетворений у нову якість.

Нарешті, Т. Л. - єдина в романі - «устигає» протягом сюжетної дії повністю перемінитися - зовні, зберігши при цьому всі кращі внутрішні якості. В 8-й главі читач (разом з Онєгіним) зустрічає не повітову «панянку», але блискучу столичну даму, «Неприступну богиню / Розкішної, царственої Неви» (гл. 8, строфа XXVII). «Хто та, у малиновому береті / З послом іспанським говорить?» Вона «не холодна, не балакуча», «без наслідувальних витівок», не прекрасна, але нічого не має від «vulgar», уже два роки як замужем за князем (якого в постановках опери П. И. Чайковського прийнято зображувати старим; насправді він просто старше юної Т. Л. - післявоєнна епоха була часом щодо молодих генералів). Але при цьому її глибина не збідніла, вона як і раніше народна; просто все це прийняло інші форми, з’єдналося з усім блиском дворянської культури. Образ Т. Л. різко ускладнюється, - у порівнянні не тільки зі статичними Ольгою й Ленским, але навіть і в порівнянні з Євгенієм. Його характер і вигляд аж до 8-й глави незмінні (переменчиво лише авторське до них відношення); у фіналі автор дає горою шанс «очиститися» через щиросердечне потрясіння, але далі натяку на саму можливість перетворення Онєгіна не йде. Єдиний персонаж, крім Т. Л., що міняється й росте на очах у читача - сам автор; це остаточно зближає його з Т. Л., мотивує особливо теплу, особисто зацікавлену в долі героїні інтонацію оповідання про неї.

Всі невитрачені запаси авторської сердечності, співчутливої - при всій легкій насмішкуватості - інтонації, які за задумом 1-й глави призначалися Онєгіну, зрештою дістаються саме Т. Л. З «дівчинки милої», покликаної оттенить Євгенія, вона крок за кроком перетворюється в «милий ідеал» автора; не в той «модний ідеал», про яке в ніч перед дуеллю пише свої останні вірші Ленский, але в той життєвий, національно-культурний і навіть побутовий ідеал, про яке сам автор напівжартівливо міркує в «Уривках з Подорожі Онєгіна»: «Мій ідеал тепер господарка, / Так щей горщик так сам великий».

Цей зсув центра сюжетної ваги з Євгенія Онєгіна, чиїм ім’ям названий роман, на Т. Л. (що саме по собі в Пушкіна неново - порівн. «зрушення» байронічної поеми в напрямку до жіночого образа в «Бахчисарайському фонтані») було замічено практично всіма читачами й критиками; історія сприйняття образа Т. Л. у російській культурі неозора; із критико-публіцистичних інтерпретацій найбільший відгук викликали дві: У. М. Бєлінського (у полеміці зі слов’янофілами він визначав Т. Л. як «колосальне виключення» у вульгарному світі; як жінку, здатну розірвати із забобонами - і в цьому переважаючого Онєгіна, що залежить від середовища; фінальна відмова Т. Л. від любові на користь патріархальної вірності викликав люту одповідь критика), а також Ф. М. Достоєвського, у чиїй «Пушкінському мовленні» (1880) Т. Л. стала уособленням російського соборно-православного духу, тим ідеальним сполученням моральної сили й християнської смиренності, що Росія може запропонувати усьому світу.

Pages: 1 2