«З ринкової точки зору ціна на мене невисока», — так говорив про себе американський поет Волт Вітмен. Цікаво, що видавці не дуже хотіли мати справу з цим поетом із «неправильними поглядами», і Вітмен здебільшого сам займався підготовкою збірки до видання, сам робив типограсрічне оформлення своїх віршів. Я дивлюся на портрет Вітмена… Сивий симпатичний дідусь. Що мене приваблює в ньому? Перше — те, що поет любив мандрувати. Він побував у сімнадцяти штатах, мандруючи пішки. Серед лісів, полів, серед природи поет почував себе навіть краще, ніж серед людей. І не дивно. Поет закриває очі і пригадує недавнє: серце завмирає — він тримає в руках тільки-но видану ним збірочку, яку назвав «Листя трави».

Сам придумав назву, сам виготував палітурку. Тепер можна заявити на увесь світ, що він — поет. Із радістю в очах подарував видані екземпляри то одному, то іншому знайомому (вони б мали оцінити й похвалити, а може, й допомогти пробивати поетичну дорогу), а вони один за одним повернули йому збірочку, ніяково опустивши очі. Чому? «Почитайте, зрозумійте мене! І себе! І світ довкола нас! — ніби хотів крикнути поет. — Почитайте неспішно, вірш за віршем, пройдіть разом зі мною дорогами Америки і відчуйте себе частинкою людства, частинкою всесвіту! …Ось лежу я під деревом. Хто я? Так, звичайна людина, без роботи, родини, якогось певного заняття. Не респектабельний чоловік. Але погляньте на це з іншого боку! Лю-ди-на! Хто вона така? Для чого живе в цьому світі? Що залишить після себе? Хіба варто тратити життя тільки на пристойну роботу й високу зарплатню? Бог створив нас різними. І головне — жити достойно…»

• —        Хелло! З ким це ви тут розмовляєте? — раптом почув біля себе голос.
• —        Хелло! Я розмовляю зі світом, з людьми, з вами особисто! — відповів Поет. — Але ж ви мене й не бачили!
• — Це не обов’язково. Головне — я знаю, що ви є на цьому світі, а може й на тому світі.
• —        Дивак. Ходімо звідси.
• —        Ну, йди, — сказав старий дружині, — а я трохи потеревеню, відпочину.
• —        А ви, я бачу, подорожній? Звідки й куди йдемо? — звернувся селянин до Поета.
• —        Я ступаю на шлях відкритий безжурно, Здоровий, вільний — весь світ переді мною, Довга тіниста путь веде мене, куди я захочу. Я — Поет. Пишу для людей. Про людей.
• —        Поет? О, тоді це має бути щось таке веселе й ритмічне. Прочитайте ще разок, бо я щось не дотеленькав.

Вітмен ще раз прочитав свій уривочок з вірша, але селянин ніяк не міг взяти до тями, чому він називає себе поетом, якщо вірш «не до ладу» — немає рими.

• —        О, та це не обов’язково, — гарячкував Поет. — Головне, щоб думка була ясною та наповненою поезією. Вірш має бути вільним, не закутим в окови. Ось подивіться на море. Гарне! Але ж морські хвилі не викочуються на берег через однакові проміжки часу, як і пориви вітру між соснами, але ж і в гуркоті хвиль, і в шумовинні сосен є свій ритм, своя мелодія.
• —        Дивак. Ходімо звідси, — скопіював селянин свою дружину і пошкандибав додому вечірньою дорогою.
• —        А хто ти є — людино Америки? — сумно зітхнув поет і звернув свій погляд до моря.

Що бачив він у далині? Чому не хочуть розуміти його творчість ні прості, ні інтелігентні люди? Адже слово він поставив на рівень ритму часу. Людина змінюється, прагне кращого, але від поезії чомусь чекають формальності. Де ж новизна? Де експериментаторство? Замість бідняцьких хижок будують міста-гіганти, а в поезії чому не хочуть будувати щось нове? Ох і люди! їм подавай те, що вони вже снідали! А може, на вечерю щось смачніше?! Запитують, наприклад, чому в ваших віршах немає назв? Не потрібні вони! Читайте вірші вільно, не шпортаючись об їхні заголовки, дихайте, наповнюйте своє серце повітрям свіжого часу. Або ось ще запитують: «Чому у вас тільки одна збірка «Листя трави»?» Так-, збірка одна, але віршів було дванадцять, а поступово стало чотириста! Це так само, як людина — росте, живе, набирається досвіду, років. Мої вірші -— як живе створіння, вони підіймаються сходами життя, як і я, як і кожен з вас. О Боже, зроби так, щоб «моя пісня була проста, як рев і мукання тварин, швидка і спритна, як рухи риб, як капання крапель дощу!»

Волт Вітмен виявився більш далекоглядним, ніж його, сучасники. Він не відступив від своєї манери письма, від властивого йому експериментаторства — він пише оди фабричнім трубам і домнам, він сміливо вводить у поезію не пастушкові, а міські мотиви. Поет не боїться прозової мови в поезії, він може довго перераховувати якісь факти, ознаки, події, але й це принесло йому славу — такий спосіб отримав у літературній критиці назву «вітменівського каталогу». Якщо б нам запропонували скласти вірш на основі «Пісні про себе» — адже тут нібито не потрібні особливі поетичні здібності. Але як приємно відчути себе поетом і замислитися над питанням: «А хто є ти — людино України?» Далекий американський поет ніби запропонував нам подумати про себе, свою країну, пишатися тим, що ми — люди. І нести за це моральну відповідальність перед собою та перед Планетою. Вітмен надихнув мене на співпрацю. І я спробував перефразувати його твір:

• Хто не ходив травою степовою, не бачив світ,
• Не лицезрів природу навесні.
• І він не бачив світла поміж храмами,
• І не зігрітий він теплом, яким зігріті ми.
• Тепло оте не згасне ні на мить:
• Воно живе в полях, степах і луках,
• Воно живе в квітках, дощах, вітрах.
• Бо те тепло — то є Земля моя,
• Пишаюсь тим, що українець я!