Володимир Миколайович Сосюра — ви­датний поет, тонкий лірик і творець розгор­нутих ліро-епічних полотен. Перу поета належать понад 80 збірок по­езій, поеми, роман «Третя Рота». З творчістю Володимира Сосюри українська література поповнилась новими темами героїчної і трагічної боротьби на­шого народу за свободу і незалежність, за краще життя, збагатилась зразками висо­кої громадянської й інтимної лірики, об­разами і картинами індустріального Дон­басу, його людей. З синівською відданістю він зізнавався в одному із своїх віршів:

І сниться, все сниться й донині берізки тонкий силует. Хоч знаний я всій Батьківщині, а все ж я донецький поет.

Або в іншому творі:

Швидкий Дінець, і шум сосон, і аромати м’яти-рути, як золотий дитинства сон, мені ніколи не забути.

Творчість Сосюри — це високий поетичний світ, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами донецькі ночі й живе любов до України. Народився Володимир Миколайович Сосюра на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) 6 січня 1898 р. Дитячі роки поета мина­ли в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) у старій хворостянці над бере­гом Дінця. Любов до Донеччини стала провідним мотивом його по­етичної творчості. Про цей край Сосюра пізніше образно розповів в автобіографічному романі «Третя Рота». Щоб якось утримувати сім’ю, батькові, виходцеві з селян, кресляру за фахом, доводилось часто змінювати професії: він був шахтарем, будівельником, землеміром, писарем, мандрівним учителем. Гарно малював і віршував. У пошуках роботи побував у Харкові, Воронежі, на Кавказі. Мати, людина лагідної вдачі, часто співала народні пісні. Любов батьків до мелодійного слова передалась і дітям. Початкову освіту хлопець здобув у двокласній школі в рідному селищі. Вчився майбутній поет добре, і по закінченні одержав пох­вальний лист і зібрання творів Гоголя. Батько помер рано, а на Володимира, старшого в сім’ї, випали турботи про сімох менших братів і сестер. Одинадцяти років хлопець пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, наймитував у багатіїв. Дванадцяти літ спустився в шахту коногоном, а потім пра­цював телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Влітку працював, узимку ходив до школи. Деякий час вчився у сіль­ськогосподарській школі на станції Яма. Володимир багато читає. Його серце окрилювали Шевченкові піс­ні. Захоплюється творами Франка, Лесі Українки, Пушкіна, Лермон­това, Некрасова. Пробує і свої сили в поезії — спочатку російською, а потім українською мовою. 14 жовтня 1917 р. Лисичанська газета «Голос рабочего» друкує його вірш «Плач волн», згодом — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора», а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу. У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосю­ра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Зго­дом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрі­лювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя. У1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, при­йняли до своїх лав бійці Червоної армії. У 1920-1921 рр. В. Сосюра воює з білополяками та армією Нестора Махна. Пізніше у поемі «Два Володьки» поет робить спробу дослідити двоїстість своєї душі:

Рвали душу мою два Володьки в бою. І обидва, як я, кароокі, і в обох ще незнаний, невиданий хист. Рвали душу мою — комунар і націоналіст.

Це роздвоєння Сосюри-поета на націоналіста і комуніста призво­дить до постійної внутрішньої боротьби. Трагедія Сосюри схожа з трагедією М. Хвильового. Різниця тіль­ки в тому, що Сосюра лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості, а Хвильовий не витримав внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. А дві особистості Сосюри, щоб жити, змушені піти на компроміс і поділити сфери вияву: комуніст існує в розумовому спри­йнятті дійсності, а українець неподільно панує в сфері почуття. Тому в кожному з тих його віршів, де наявні обидва ці елементи, немає взаємопроникнення цих сфер, хоча водночас обидва Сосюри дуже щирі. Взагалі Сосюра щирий і як поет, і як людина. І зовсім ясно, що у радянської влади не було жодних підстав звинувачувати його в зраді. Бо він тільки в серці українець, але це не його прови­на, це його нещ