Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 року в Елисаветграде Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) у робоче-крестьянской сім’ї. Від першого шлюбу мати Винниченко мала трьох дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з Кирилом Винниченко народився лише Володимир. У народній школі Володимир звернув на себе увага неабиякий здібностями, і вчителька переконала батьків, щоб продовжувати утворення дитини

Незважаючи на важке матеріальне становище сім’ї, по закінченні школи хлопчик був відданий в Елисаветградскую гімназію, але він не закінчив її, тому що потрібно було добувати якісь засоби на існування. До того ж у старших класах гімназії він був членом революційної організації, писав революційну поему, за якої одержав тиждень «карцеру», і, зрештою, його виключили з гімназії. В 1900 році в Златополье Володимир екстерном здав іспити за середню школу. Незважаючи на виразне небажання вчителів видати учневі атестат зрілості, під натиском директора гімназії здатний юнак його одержав. У наступному році він надійшов на юридичний факультет Київського університету, де створив таємну студентську революційну організацію «Студентська громада». Він був арештований як член місцевої організації Революційної Української Партії (РУП). Через кілька місяців Винниченко випустили «на поруки» через недолік офіційних доказів в «злочині», але виключили з університету й виселили з Києва без права жити в більших містах. У цьому ж році письменник відправив своє перше оповідання «Народний діяч» в «Літературно-науковий вісник» у Галичині. Але тоді добуток не надрукували (це відбулося значно пізніше – в 1906 році). В 1902 році Винниченко заявив про себе як літератор: опублікував добуток «Сила й краса» (згодом відомий за назвою «Краса й сила»).

Восени, через виключення із числа студентів, Володимира Винниченко позбавили права на відстрочку військової служби й забрали в солдати. В 1918 році він був арештований гетьманськими офіцерами. Звільнений з-під арешту завдяки протесту української громадськості. Болісні роздуми Винниченко про роз’єднаність українців відбилися в драмі «Між двох сил» (1919р.). Винниченко розійшовся в поглядах з більшістю Директорій і уряду, виїхав за кордон. В 1920 році Винниченко приїхав на Україну, але незабаром востаннє залишив неї, відмовившись від співробітництва в уряді радянської України. Протягом 1924 - 1928 років, «Рух» видав «Зібрання творів» В. Винниченко в 23 томах. В 1930 - 1932 роках «Книгоспилка» підготувала до друку «Зібрання творів» письменника в 28 томах, багато оповідань і повістей на українській і російській мовах вийшли в Києві, Харкові, Москві, Ленінграді

У вересні 1933 року В. Винниченко написав відкритий лист до Політбюро КП (б), у якому висунув обвинувачення Сталіну й Постишеву в голодоморі й масових репресіях проти українського народу. Цей лист викликав різке заперечення на пленумі ЦК КП (б) в 1933 році. Із цього часу творчість В. Винниченко було піддано гонінням: книги вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестало досліджуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім’я письменника або замовчувалося, або при згадуваннях обливалося брудом і трактувалося не інакше як під тавром «буржуазного націоналіста». Роки війни підірвали вже ослаблене здоров’я Винниченко. 6 березня 1951 р. письменник умер. Поховано він на цвинтар Мужена біля Канн у Франції. В. Винниченко написав понад сто оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат «Відродження націй», двотомну етико-філософську роботу «Конкордизм», тринадцять романів (один з них незавершений). В. Винниченк-художник - яскрава індивідуальність, у якій з’єдналися риси перехідних епох - від критичного реалізму до модернізму. Важливе місце у всьому творчому заділі майстра займає його драматургія, адже п’єси В. Винниченко зіграли дуже важливу роль у становленні українського театру. Винниченк-драматург усвідомлював, що український театр необхідно європеїзувати - надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, зробити більше динамічним дія

Наскільки це вдалося, свідчить той факт, що його п’єси зайняли провідне місце в репертуарах «Молодого театру» Леся Курбаса, українського театру Садовского й драматичного театру ім. И.Я. Франко. В останньому, протягом 1920 - 1921 років ішли п’єси «Гріх», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Панна Примара», «Співочі суспільства». Добутку драматурга були популярними не тільки в тодішній Україні, але й за її межами. Відомий літературознавець Костюк відзначав, що з особливим успіхом у країнах західної Європи йшли драми Винниченко «Чорна Пантера й Білий Ведмідь», «Закон», «Брехня». Їхня тематика, як і тематика інших добутків письменника й драматурга, була цілком традиційною - дослідження людської особистості, морально-психологічне випробування внутрішніх сил людини в боротьбі за твердження свого «я». Але інтерпретація цих тим і морально-етичні проблеми, які виникали із творів Винниченко, були новаторством в українській літературі початку XX сторіччя. П’єси Винниченко руйнували канони сценічного дійства, які плекав етнографічний, романтично-сентиментальний і водевильно-развлекательний український театр. Герої цих п’єс прагнули до незалежності від кого-небудь і чого-небудь: юрби, моралі, приписань, умовностей. Вони прагнули бути «чесними із собою». Але, як відзначав сам Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому «чесним із собою», оскільки вони лише прагнули до цього. Драми Володимира Винниченко - це стихія, бунт, виклик самого життя. Сміливістю тематики (свідомість і інстинкти, мораль, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за рамки дозволеного

Керуючись своїм відомим принципом «чесності із собою», як і знаменитим вираженням Шопенгауера: «Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди», автор піднімав завісу, проникав у самі потаєні куточки психології й проводив експерименти на людській душі. Героєм його п’єс став новий суспільний герой - двадцяте сторіччя, з його соціальними конфліктами й моральними протиріччями. Але не слід думати, що пошуки «правди життя» і «нової моралі» - новація драматурга в європейській драматургії, тому що для добутків будь-якого європейського письменника це було нормою. Показової в цьому плані є п’єса «Гріх». Головна героїня - революціонерка Марія Ляшковская вважає, що в сучасному світі немає такого поняття, як «гріх», що це пережитки «старого миру». Але протягом добутку вона змушена змінити свою точку зору. «Маленький гріх» - зрада товаришів-революціонерів заради шляхетної мети: порятунку з висновку улюбленого чоловіка приводить до несподіваного для неї наслідкам: Марія попадає в залежність до слідчого, тому що, боячись викриття, змушена виконувати всього його бажання, видавати по одному своїх товаришів, обманювати друзів і самий коханого, які розшукують зрадника. Все це приводить до трагічної розв’язки: доведена до розпачу, усвідомлюючи, що улюблений Іван не зрозуміє її зради й не простить її, Марія накладає на себе руки, таким чином, зробивши один з найстрашніших християнських гріхів. Отже, протягом добутку ми маємо можливість простежити весь «шлях» духовного руйнування особистості, задуматися над морально-філософськими проблемами драми, їхньою актуальністю для сьогодення часу

Драматургія Винниченко відрізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, «новими обріями» і «обріями», з яких глядач має можливість проникати в глибини миру підсвідомості. Дійсно, Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі й, особливо, в історії української драматургії, українського модерного театру. Його добутку значною мірою сприяли модернізації тодішнього українського театру, висновку його на європейський рівень. Драми В. Винниченко зіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Своєю формою й своїм змістом вони відтворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх плинів європейської драми - драм Ибсена, А. Чехова, Метерлинка, Гауптмана, Стриндберга. Драматург прагнув європеїзувати український театр, тобто «надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамизировать дія…». Кожна п’єса Володимира Винниченко приховує в собі загадку, що неможливо розгадати, «розшифрувати код» до кінця. Нині Винниченко широко й глибоко входить у культурне сьогодення незалежної України. Його добутку будять національну свідомість. Політик, письменник, художник, він ще повинен розкритися рідному народу різнобарвними гранями свого великого таланта

Pages: 1 2