Почуття, що лежить в основі віршів Пушкіна, завжди так тихо й лагідно, так людяно. Їхня форма спокійна й граціозна. Слів небагато, але вони так точні. Поет нічого не заперечує, нічого не проклинає, на все дивиться з любов’ю й благословенням. Навіть смуток його незвичайно світлий і прозора. Любов, дружба - головні почуття, зображувані Пушкіним. Герой лірики Пушкіна прекрасний у всім, тому що чесно й вимогливий до себе.

Любов у лірику Пушкіна - це здатність піднятися над дрібним і випадковим. Висока шляхетність, щирість і чистота любовного переживання з геніальною простотою й глибиною передані у вірші «Я вас любив…» (1829).

Цей вірш написаний настільки просто, що здається, так може написати кожний. І в той же час це зразок поетичної досконалості. Вірш побудований на простому й вічно новому визнанні: «Я вас любив*. Воно повторюється три рази, але щораз ь новому контексті, з новою інтонацією, передаю! ,їй переживання ліричного героя, і драмаыческую історію любові, і здатність підняті над своїм болем заради щастя улюбленої жінки. Загадковість цих віршів - у їхній повній невигадливості, оголеній простоті й у той же час неймовірної ємності й глибині емоційного змісту. Вражає безкорисливість любовного почуття, искреннее бажання не просте щастя не люблячого автора жінці, але нової, щасливої любові для неї.

Практично всі слова вжиті поетом у своєму прямому значенні, єдине виключення - дієслово «згасла» стосовно любові, і те ця метафоричность не виглядає якимось виразним прийомом. Величезну роль грає трикратне повторення словосполучення «Я вас любив», а також паралелі й повтори однократних конструкцій:

безмовно - безнадійно, те боязкістю - те ревнощами, так искренно - так ніжно.

Ці повтори створюють енергію й одночасно елегійну наповненість поетичного монологу, що закінчується геніальною пушкінською знахідкою - сповідь переміняється жагучим і прощальним побажанням:

…Як дай вам Бог улюбленої бути іншим.

До речі, словосполучення «дай вам Бог» часто використовується в контексті прощення.

Гармонічн і музичної робить цю елегію й п’ятистопний ямб, і точні, прості рими, і відсутність переносів, збіг синтаксичної структури словосполучень і речень із віршованим рядком. І звичайно, зовсім чарівливо обіграний люблячий і сумний звук «л» в останньому чотиривірші (і інші сонорні - «р» і «н»).