Як умру, то поховайте Все покину і полину

Мене на могилі, До самого Бога

Серед степу широкого, Молитися… а до того

На Вкраїні милій, Я не знаю Бога.

Щоб лани широкополі, Поховайте та вставайте,

І Дніпро, і кручі Кайдани порвіте

Було видно, було чути, І вражою злою кров’ю

Як реве ревучий. Волю окропіте.

Як понесе з України І мене в сім’ї великій,

У синєє море В сім’ї вольній, новій,

Кров ворожу… отойді я Не забудьте пом’янути

І лани і гори - Незлим тихим словом.

Т. Шевченко написав «Заповіт» 25.12.1845 p., коли він, хворий, жив у лікаря А. Козачковського в Переяславі. Вірш є останнім у збірці «Три літа». У творі дивним чином передбачена доля самого Т. Шевченка (його смерть, поховання) і доля України. Поет проголосив у вірші заклик до повалення ворожої влади і побудови нової, вільної сім’ї народів. Цей вірш, по суті, є ідейно-естетичним і громадянським кредо поета, у якому втілено мрію Т. Шевченка про майбутнє рідної землі. Це зумовило почесне місце «Заповіту» в ряді найдосконаліших зразків світової політичної лірики.

Твір має струнку систему художніх засобів (учню варто самостійно їх опрацювати). У вірші знаходимо цікавий приклад одночасного вживання алітерації й тавтології для посилення звукового ефекту рокоту хвиль Дніпра: реве ревучий. Безкомпромісність поета, його тверда віра у майбутні суспільні зміни передана через уживання дієслів наказового способу: поховайте, вставайте, кайдани порвіте, кров’ю волю окропіте, не забудьте пом’янути.

Віршовий розмір — чотиристопний хорей.

Вірш «Заповіт» Т Шевченка, що був покладений на музику, український народ сприйняв як один із своїх духовних гімнів, тому як пісня він виконується врочисто, слухати його слід стоячи.