Ф. И. Тютчев - відомий російський поет XIX століття. Його творчість дуже емоційно й різноманітно: у ньому ми почуємо й шум весняних вод, і перший грім, і страждання від безмовної любові, і філософські міркування про сенс життя. Філософська лірика - одна з тем його літературної спадщини. Звернемося до одному з таких віршів. Слово «Silentium» переводиться з латині на російську мову як мовчання. У цьому слові й укладена основна думка вірша копіювання заборонене © 2005 - самітність поета, його внутрішній мир, схована від сторонніх очей

Вірш був написаний в 1830 році, уперше надрукований у пушкінському журналі «Сучасник». Поет довго працював над ним, ретельно вигострюючи кожне слово. Добуток складається всього із трьох строф, але вони наповнені дуже глибоким змістом, і кожну строфу можна вважати окремою частиною вірша. Перша строфа починається й кінчається однаковим дієсловом «мовчи», це ж слово - наприкінці кожної зі строф

Не випадково поет повторює його, акцентує саме на ньому увага читача. У цьому слові - одночасно й тема, і ідея вірша. Де ж, на думку Тютчева, повинні зберігатися самі таємні мрії й почуття поета, Людини?

Пускай у щиросердечній глибині Встають і заходять оне Безмовно, як зірки в ночі… Епітет «у щиросердечній глибині» підкреслює неприступність внутрішнього миру людини для навколишніх, вона скрытин від сторонніх очей. Читаючи ці рядки, ми уявляє собі тиху ніч, зоряне небо, і таке порівняння не випадково.

Зірки безмовно (прислівник має однаковий корінь зі словом «мовчання») сходять на небокраї, так само й людські думки народжуються в його душі. Космос необъемлем і великий так само, як внутрішній мир людини. Друга частина починається риторичними питаннями: Як серцю висловити себе? Іншому як зрозуміти тебе? Чи зрозуміє він, чим ти живеш?

Поет веде розмову із читачем як із близьким другом, і в цьому йому допомагає займенник «ти». Але чи може навіть найближча людина зрозуміти, що відбувається у твоїй душі? Звичайно ж, немає. Той, хто занадто відвертий, звик ділитися з навколишніми, породжує навколо себе їхньої плітки, заздрість: Думка виречена - є неправда Підриваючи, обуриш ключі… Так потрібно чи довіряти друзям свої таємниці? Звернемося до третьої частини вірша: Лише жити в собі самому вмій - Є цілий мир у душі твоєї Таємничо-чарівних дум… Радуйся миру, що тебе оточує, але не пускай нікого усередину самого себе: …Їх оглушать зовнішній шум, Денні розженуть промені, Слухай їх пенью - і мовчи!…

Людина, його душу - загадка й для навколишніх, і для нього самого. Окличне речення знову акцентує увагу читача на ключовому слові у вірші. А після нього поет використовує умовчання, воно також пов’язане з ідеєю вірша: поет не пустить сторонніх у свою душу, цей мир належить лише йому. У вірші Тютчев використовує багато застарілих форм слів: «оне» (замість «вони»), «слухай» («слухай», «розумій»), «зірки» (замість «зірки»), «заходять» (замість «заходят», «сідають»), а також слова зі старослов’янськими префіксами: «підриваючи», «обуриш», «виречена». Такі слова наповнюють вірш патетикою, надають йому особливу врочистість. Дієслова переважають над іншими частинами мови, більшість використовуваних Тютчевих дієслів коштує в наказовому способі, виражають прохання поета до читача, викликають його на відверту розмову

Вірш написаний чотиристопним ямбом, одним з улюблених розмірів поетів першої половини XIX століття, що надає йому особливу наспівність. Мені подобається цей добуток, тому що воно дуже незвичайно. Це філософське міркування поета про внутрішній світ людини, що схований від сторонніх очей. Основна думка виражена в назві й не раз підкреслюється автором однокорінними словами: «мовчи», «безмовно». Коли читаєш ці рядки, почуваєш глибоке страждання самотньої душі поета, і стає по-людськи жаль його. А ще задаєш собі питання: а який твій внутрішній мир, що тебе тривожить, чи настільки він багатий, що ти не можеш додати думкам словесну форму, і тому приховуєш їх? Такі мої враження після читання цього вірша