«Прозаїк від божої милості», як називали Винниченко, мав ще й неабиякий дарунок драматурга. У наш час поволі, обережно й небагато боязко повертається до глядачів театр Винниченко. На київських сценах поставлені п’єси «Пригвозденние», «Гріх», спектакль «Момент» (по ранніх оповіданнях), театри Львова представили глядачам «Закон», «Між двох сил» і драму «Чорна Пантера й Білий Ведмідь». По останньої, був знятий фільм, що недавно демонструвався по українському телебаченню. У творчій спадщині В. Винниченко понад два десятки п’єс. Уже з 1909 року п’єси Винниченко були в репертуарі українських і російських театрів, а згодом «Чорна Пантера й Білий Ведмідь», «Брехня», «Гріх» тривалий час не сходили зі сцен Берліна, Дрездена, Лейпцигу, Рима

А на батьківщині письменника із усього творчого заділу саме драматургія найбільше зазнавала критики: від захоплення й гордості, «що в особі Винниченко ми, українці, виходимо на світову арену». Одні відчували, що п’єси Винниченко «відкривали XX століття» української драматургії, а інші вбачали в цих же п’єсах лише «копирсання в психіці». Драми Володимира Винниченко - це стихія, бунт, виклик самого життя. Сміливістю тематики драматург часто, на думку критики, виходив за рамки дозволеного. Керуючись моїм, відомим принципом «чесності із собою», як і знаменитим вираженням Шопенгауера: «Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди», Винниченко піднімає завіса самих таємних куточків психології й проводить експерименти на людській душі. Часто, ще до публікацій українською мовою, добутку талановитого майстра слова друкувалися й виходили на різних мовах: російському, англійському, французькому, чеському, італійському, румунському, норвезькому, голландському, німецькому, єврейському, польському, болгарському татарському. Але в 1951 році його добутку перестали видавати, забивали ними полки спецфондов, а часто й просто знищували. А сам письменник перетворився в «старого вовка української контрреволюції», руки якого «заплямовані кров’ю українському, а особливо російського трудового народу», а вся творчість розцінювалася як «реакційна писанина».

Як же немилосердна жорстока доля: уже життя пройшло в арештах, висновках, боротьбі, пошуку, готовності віддати життя за «темний, посоловілий від усяких історичних дурманів» народ, А найстрашніше - забуття нащадків (п’ятдесят років нас переконували, що ми не маємо цього генія). Винниченко дала притулок французька земля, але серце його залишилося в Україні. Перебуваючи на чужині письменник відчуває себе відповідальним за долю рідного народу й рідної землі. Варто згадати гострі виступи проти надмірної централізації економічного й політичного життя, шаленого росту й засилля бюрократизму, відмирання ідеалів революції, сталінського терору, запланованого голоду в Україні. Уважно стежив письменник за життям в Україні, до останніх днів він плекав мрію про повернення. Щоденникові записи розповідають про ті страшні мучення ностальгії: відірваність від життя, самітність і неймовірна туга, сум, біль були таким випробуванням, що «навіть якби заради прибуття на Україну необхідно бути б цілий рік іти пішки, із задоволенням погодився б».

Закінчити оповідання може справедливими словами критика И. Борщака: «Твору Винниченко охоче будуть читати й тоді, коли його вже не буде на землі. Ґете був прав, що рисою теперішнього таланта є посмертне збільшення кола його читачів».