В 1815 р. єписькопом міста Диня був Шарль-Франсуа Мириель, прозваний за добрі справи Бажаним - Бьенвеню. Ця незвичайна людина в молодості мала безліч любовних пригод і вів світське життя - однак Революція все переломила. Г-Н Мириель виїхав в Італію, звідки повернувся вже священиком. По капризі Наполеона старий парафіяльної священик займає архієрейський престол. Свою пастирську діяльність він починає з того, що уступає прекрасний будинок єписькопського палацу місцевій лікарні, а сам же переселяється в тісний маленький будинок. Своя чимала платня він цілком роздає бедним. У дверях єписькопа стукаються й богатие, і бедние: одні приходять за милостинею, інші приносять її. Ця свята людина користується загальною повагою - йому дароване зціляти й прощати.

У перших числах жовтня 1815 р. у Динь входить запилений подорожанин - кремезний щільний чоловік у розквіті сил. Його злидарський одяг і похмура обвітрена особа роблять відразливе враження. Насамперед він заходить у мерію, а потім намагається влаштуватися де-небудь на нічліг. Але його женуть отовсюду, хоча він готовий платити повновагою монетою. Цієї людини кличуть Жан Вальжан. Він пробув на каторзі дев’ятнадцять років - за те, що один раз украв коровай хліба для сімох голодних дітей своєї овдовілої сестри. Озлобившись, він перетворився в дикого зацькованого звіра - з його «жовтим» паспортом для нього немає місця в цьому світі. Нарешті якась жінка, зглянувшись над ним, радить йому піти до єписькопа. Вислухавши похмуру сповідь каторжника, монсеньер Бьенвеню наказує нагодувати його в кімнаті для гостей. Посередині ночі Жан Вальжан прокидається: йому не дають спокою шість срібних їдалень приладів - єдине багатство єписькопа, що зберігалося в хазяйській спальні. Вальжан навшпиньках підходить до ліжку єписькопа, зламує шафка зі сріблом і хоче размозжить голову доброго пастиря масивним свічником, але якась незрозуміла сила втримує його. І він рятується втечею через вікно.

Ранком жандарми приводять утікача до єписькопа - цієї підозрілої людини затримали з явно краденим сріблом. Монсеньер може відправити Вальжана на довічну каторгу. Замість цього пан Мириель виносить два срібних свічники, які вчорашній гість нібито забув. Останнє напуття єписькопа - ужити подарунок на те, щоб стати чесною людиною. Вражений каторжник поспішно залишає місто. У його огрубілій душі відбувається ськладна болісна робота. На заході він машинально відбирає в зустрінутого хлопчати монету в сорок су. Лише коли маля з гірким плачем тікають, до Вальжана доходить зміст його вчинку: він важко осідає на землю й гірко плаче - уперше за дев’ятнадцять років.

В 1818 р. містечко Монрейль процвітає, і зобов’язаний він цим одній людині: три роки тому тут оселився невідомий, котрий зумів удоськоналити традиційний місцевий промисел - виготовлення штучного гагату. Дядюшка Мадлен не тільки розбагатів сам, але й допоміг нажити статок многим іншим. Ще недавно в місті лютувало безробіття - тепер усі забули про нестаток. Дядюшка Мадлен відрізнявся незвичайною ськромністю - ні депутатське крісло, ні орден Почесного легіону його зовсім не залучали. Але в 1820 р. йому довелося стати мером: проста баба присоромила його, ськазавши, що совісно відступатися, якщо трапилася нагода зробити добра справа. І дядюшка Мадлен перетворився в пана Мадлена. Перед ним благоговіли всі, і тільки поліцейський агент Жавер дивився на нього із крайньою підозрою. У душі цієї людини було місце тільки для двох почуттів, доведених до крайності, - повага до влади й ненависть до бунту. Суддя в його очах ніколи не міг помилитися, а злочинець - виправитися. Сам же він був беспорочен до відрази. Стеження становило зміст його життя.

Один раз Жавер покаянно повідомляє мера, що повинен їхати в сусіднє місто Аррас - там будуть судити колишнього каторжника Жана Вальжана, що відразу після звільнення ограбував хлопчика. Колись Жавер думав, що Жан Вальжан ховається під личиною пана Мадлена - але це була помилка. Відпустивши Жавера, мер упадає у важкий роздум, а потім їде з міста. На суді в Аррасе підсудний завзято відмовляється визнати себе Жаном Вальжаном і затверджує, що його кличуть дядюшка Шанматье й за ним немає ніякої провини. Суддя готується винести обвинувальний вирок, але отут встає невідома людина й повідомляє, що це він Жан Вальжан, а підсудного потрібно відпустити. Швидко розноситься звістка, що поважний мер пан Мадлен виявився випадним каторжником. Жавер тріумфує - він спритно розставив сільця злочинцеві.

Суд присяжних ухвалив заслати Вальжана на галери в Тулон довічно. Виявившись на кораблі «Оріон», він рятує життя матросові, що зірвався з реї, а потім кидається в море із запаморочливої висоти. У тулонських газетах з’являється повідомлення, що каторжник Жан Вальжан потонув. Однак через якийсь час він оголошується в містечку Монфермейль. Його приводить сюди обітниця. Під час перебування свою мером він надмірно строго обійшовся з жінкою, що народила позашлюбної дитини, і покаявся, згадавши милосердного єписькопа Мириеля. Перед смертю фантина просить його подбати про свою дівчинку Козетте, що їй довелося віддати трактирникам Тенардье. Чоловіки Тенардье втілювали собою хитрість і злість, що сполучалися шлюбом. Кожний з них мучив дівчинку по-своєму: неї били й змушували працювати до півсмерті - верб цьому була винувата дружина; вона ходила взимку боса й у лахміттях - причиною тому був чоловік. Забравши Козетту, Жан Вальжан поселяється на самій глухій окраїні Парижа. Він учив маля грамоті й не заважав їй грати досхочу - вона стала сенсом життя колишнього каторжника, що зберіг гроші, зароблені на виробництві гагату. Але інспектор Жавер не дає йому спокою й тут. Він улаштовує нічну облаву: Жан Вальжан рятується чудом, непомітно перестрибнувши через глуху стіну в сад - це виявився жіночий монастир. Козетту беруть у монастирський пансіон, а її названий батько стає помічником садівника.

Добропорядний буржуа пан Жильнорман живе разом з онуком, що носить інше прізвище - хлопчика кличуть Мариус Понмерси. Мати Мариуса вмерла, а батька він ніколи не бачив: г-н Жильнорман іменував зятя «луарським розбійником», оськільки до Луари були відведені для розформування імператорські війська. Жорж Понмерси досяг звання полковника й став кавалером ордена Почесного легіону. Він ледь не загинув у битві під Ватерлоо - його виніс із поля бою мародер, що обчится кишені поранених і вбитих. Все це Мариус довідається з передсмертного послання батька, що перетворюється для нього у фігуру титанічну. Колишній рояліст стає полум’яним шанувальником імператора й починає майже ненавидіти діда. Мариус зі ськандалом іде з будинку - йому доводитися жити в крайній бідності, майже в убогості, але зате він почуває себе вільним і незалежним. Під час щоденних прогулянок по Люксембурзькому саду, юнак примічає благовидного старого, якого завжди супроводжує дівчина років п’ятнадцяти. Мариус палко закохується в незнайомку, однак природна сором’язливість заважає йому познайомитися з нею. Старий, помітивши пильну увагу Мариуса до своєї супутниці, з’їжджає із квартири й перестає з’являтися в саду. Нещасному парубкові здається, що він назавжди втратив кохану. Але один раз він чує знайомий голос за стінкою - там, де живе численне сімейство Жондретов. Заглянувши в щілину, він бачить старого з Люксембурзького саду - той обіцяє принести гроші ввечері. Очевидно, Жондрет має можливість шантажувати його: зацікавлений Мариус підслухує, як негідник змовляється зі членами зграї «Півняча година» - старому хочуть улаштувати пастку, щоб забрати в нього все. Мариус сповіщає поліцію. Інспектор Жавер дякує йому за допомогу й вручає про всякий випадок пістолети. На очах у юнака розігрується моторошна сцена - трактирник Тенардье, що вкрився під ім’ям Жондрета, вистежив Жана Вальжана. Мариус готовий втрутитися, але отут у кімнату уриваються поліцейські на чолі з Жавером. Поки інспектор розбирається з бандитами, Жан Вальжан вистрибує у вікно - тільки отут Жавер розуміє, що проворонив куди більшу дичину.

Pages: 1 2