Свідоме використання Т. Манном і Джойсом праць Фрейзера, основоположника ритуально-міфологічного тлумачення древньої культури, не викликає сумніву, тому що саме Фрейзер широко популяризував зазначені міфічні теми, а ритуалему царя-жерця відкрив або, вірніше, реконструював з різних гетерогенних етнографічних фактів. Царем-жерцем, безсумнівно, може стати тільки юнак, що пройшла проба й обряд присвяти (ініціації).

Ініціації представляють ще більш древній і, імовірно, універсальний ритуально-міфологічний комплекс. Процес «виховання» Гансу Касторпа, що становить головну тему роману, чітко асоціюється з обрядом ініціації, хоча поруч із ним фігурує й родинна метафора герметичної алхимической трансмутації (відзначимо, що «алхимические» мотиви займають відоме місце й у романах Джойса, і, до речі, у наукових дослідженнях Юнга).

Подання про обряд ініціації досить «природно» використаються як міфологічне моделювання «роману виховання», оскільки історично ініціації й були найдавнішою формою «виховання», підготовки юнака до участі в господарському, військовому й релігійному житті дорослих членів племені. Инициационний комплекс намацується не тільки в багатьох міфах, але й у цілому ряді казкових і епічних сюжетів, а також у середньовічних лицарських романах, наприклад, в «Парцифале», що оповідає, як простак Парцифаль (Персеваль) пройшов певну пробу й став хоронителем священного Грааля. Сюжет цей, як відомо, був оброблений в останній драмі Вагнера. Т. Манн називає Гансу Касторпа «простецом» і натякає на його подібність із Парцифалем. Не випадково в «Чарівній горі» дуже багато говориться про присвятні обряди в элевсинских містеріях і сучасних масонських ложах. Говорячи в цьому зв’язку, що «учень, неофіт,- це представник молоді, що жадає пізнати чудо життя» (т. 4, стор. 237), Нафта безсумнівно має на увазі Гансу Касторпа. Обряд ініціації, так само як і культ бога, що умираючий^-воскреє, включає подання про тимчасову смерть і дуже часто - про відвідування царства мертвих. «Труна, могила завжди були символом присвяти в члени ордена… Шлях містерій і очищення вів через небезпеки, через страх смерті, через Царство тління» (т. 4, стор. 236-237), також і «символом алхимической трансмутації насамперед була гробниця»,- говорить Нафта (т. 4, стор. 235).

Приїзд Гансу Касторпа в гори «наверх» виявляється еквівалентним звичайному спуску «униз», у пекло. Втім, і в міфах зустрічається подання про царство смерті на небі, на горі й т.п. Сеттембрини запитує Гансу: «Гостюєте тут, подібно Одиссею в царстві тіней?» (т. 3, стор. 82).

«Царством мертвих» є у відомому змісті сама «чарівна гора», тим більше що в древніх мифологиях богиня любові (родючості) дуже часто має й демонічну, хтоническую фарбування

У модерністської психологизирующей трактуванню, що сходить до Шопенгауэру й Вагнера («Тристан і Ізольда»), ця міфологема символізує нерозривний зв’язок любові й смерті. Шопенгауэровское відношення до смерті як до великого вчителя й навіть рятівникові й ницшеанское дионисийско-эротическое її тлумачення як постэкстатического розчинення в темній першооснові були для Т. Манна в «Чарівній горі» свого роду вихідним пунктом. Але в результаті своїх випробувань і медитацій Ганс Касторп, по суті, приймає думку Сеттембрини, що й «смерть як самостійна духовна сила - це найвищою мірою розпусна сила, чия порочна привабливість, без сумніву, дуже велика» і що «смерть гідна шанування як колиска життя, як материнське лоно відновлення» (т. 3, стор. 278). Смерть виявляється лише «моментом» життя, а не навпаки; перед особою смерті Ганс Касторп пізнає сенс життя, чому на міфологічному рівні відповідає перебування в царстві смерті «нагорі» і повернення після «расколдования» у долину. Тут йому, щоправда, знову загрожує смерть, але вже не «зсередини», від любові-хвороби й психологічного самозанурення, а «зовні», через війну, учасником якої він мимоволі стає

Символіка царства мертвих, прохрждения через смерть є й в «Улиссе» у сцені нічних бачень померлих - матері Стивена, батька й сина Блума. Примари померлих виступають там разом з фантомами, що матеріалізують таємні страхи й бажання. Еротика сусідить зі смертю, тобто тут також темні глибини підсвідомості асоціюються з миром мертвих. Блум-Одиссей як би виводить Стивена із цього царства мороку. Повернення «додому» - це повернення до життя, як почасти й у самій «Одиссее», де майже всі демонічні персонажі, з якими Одиссей зіштовхувався в плаванні, мають хтонические риси. Навпаки, епізод відвідування цвинтаря, названий «Гадес», даний трагикомически, гротескно. Помітимо, що елементи (у тому числі зближення смерті й еротики) гротеску в темі смерті й хвороби є й в «Чарівній горі».

Як видно з попереднього викладу, в «Чарівній горі» переважають ритуальні моделі (ініціація, аграрні календарні свята, зміна царя-жерця), а в «Улиссе» - властиво оповідальні, насамперед схема міфологічних мандрів. Однак, у силу того що мандрівка-пошук у міфі звичайно припускає відвідування царства мертвих і символіку присвяти, а обряди ініціації розгортаються в міфологічні картини відвідування інший світів і відповідних випробувань, виникають часткові збіги, притім дуже яскраві. Саме міфічні паралелі проясняють близьку в обох романах схему позначки-сюжету: відхід з будинку - спокуси й випробування - повернення. Блум вертається тільки примиреним, а Ганс Касторп - збагаченим і достигшим справжньої зрілості. Після завершення цього циклу в обох у перспективі нові випробування

Відома подібність підтримується тим, що, як уже відзначено вище, міфологічні паралелі з гомеровским епосом мають в «Улиссе» досить приблизний, умовний характер і виходять не зі специфічних особливостей епосу про Одиссее або навіть властивості грецької міфології, а з якоїсь мифологичности взагалі як вираження універсальної повторюваності певних ролей і ситуацій. Це существеннейшая риса модерністської поетики мифологизирования.

По цій же причині поряд з гомеровскими міфологічними паралелями залучаються й інші, зокрема з біблійної й християнської міфології, що приводить до подальшого свідомого розмивання границь персонажа й сюжету (чого немає в «Чарівній горі» Т. Манна).

Блум може розпастися тимчасово на різних Блумов («учений» Вираг, романтичний коханець із особою рятівника й ногами тенори Марио й т.д.), а у внутрішньому монолозі Молли він майже зливається зі Стивеном, та і їхнє особисте зближення виявилося в частковому взаимоотождествлении. Блум може здаватися лордом Биконсфильдом, Байроном, Уотом Тайлером, Ротшильдом, Мендельсоном, Робинзоном Крузо й т.д., а на міфологічному рівні він ототожнюється не тільки з Одиссеем, але й з Адамом, Мойсеєм, Вічним Жидом і разом з тим із Христом; у баченнях «Вальпургиевой ночі» його розпинають як месію. У ще більшій мері христоподобние риси проявляються в Стивена, хоча він також зближається й з Люцифером як богоборець. Березня й Герта, з якими Блум намагається зав’язати любовні відносини, по багатьом натякам асоціюються з дівою Марією. Молли послідовно ототожнюється з Калипсо, Пенелопой, Евой (в одному з бачень Блума вона простягає йому зірваний з дерева плід манго), землею-матір’ю-землею Геєю, але також і з дівою Марією; у якусь мить Блум, Молли й Стивен виступають як якесь «святе сімейство».

Зрозуміло, не всі ототожнення однаково серйозні й істотні; деякі з них узкоситуативни, але все-таки підкреслюють, нехай іронічно (іронія - необхідна умова модерністського мифологизирования), універсальну вселюдяність («усе у всім»). Помітимо, що практично при такім безмежному ототожненні осіб і характерів не тільки розпливаються їхні контури, але створюється відчуття, що за всіма цими масками особистість взагалі зникає. З розмитістю й нечіткістю персонажа й сюжету часто саме листуються чіткість і виразність окремих мотивів. Такі, наприклад, символічні мотиви повернення мандрівника (Одиссея, біблійного блудного сина, моряка, що шукає свою невірну дружину) і пов’язані з ними,, згадування про Летючого Голландця або Синдбаде-морехоець, фантастична сцена зустрічі Блума зі своїм батьком. Така і яскрава серія мотивів звільнення^-звільнення-визволення-відходу-звільнення зі збереженням почуття провини, що асоціюється з відходом Стивена з вежі й із сім’ї, з його відмовою виконати прохання вмираючої матері, у зіставленні з повстанням ангелів або гріхопадінням перших людей