Усіх зібрав цей страшний корпус - тринадцятий, раковий. Гнаних і гонителів, мовчазних і бадьорих, роботяг і користолюбців - усіх зібрав і знеособив, всі вони тепер тільки важкохворі, вирвані зі звичної обстановки, відкинуті й отвергнувшие все звичне й рідне. Немає в них тепер ні будинку іншого, ні життя іншої. Вони приходять сюди з болем, із сумнівом - чи рак ні, жити

або вмирати? Втім, про смерть не думає ніхто, її немає. Єфрем, із забинтованою шиєю, ходить і нудить «Сикиверное нашу справу», але й він не думає про смерть, незважаючи на те що бинти піднімаються усе вище й вище, а лікарі усе більше відмовчуються, - не хоче він повірити в смерть і не вірить. Він старожил, у перший раз відпустила його хвороба й зараз відпустить. Русанов Микола Павлович - відповідальний працівник, що мріє про заслужену персональну пенсію. Сюди потрапив випадково, якщо вже й треба в лікарню, те не в цю, де такі варварські умови (ні тобі окремої палати, ні фахівців і відходу, що личить його положенню). Та й народец дібрався в палаті, один Оглоед чого коштує - засланець, грубіян і симулянт

А Костоглотов (Оглоедом його все той же проникливий Русанов назвав) і сам уже себе хворим не вважає. Дванадцять днів назад приполз він у клініку не хворим - умираючої, а зараз йому навіть сни сняться якісь « розпливчасто-приємні», і в гості горазд сходити - явна ознака видужання. Так адже інакше не могло й бути, стільки вже переніс: воював, потім сидів, інституту не скінчив (а тепер - тридцять чотири, пізно), в офіцери не взяли, засланий навічно, так ще от - рак. Більше впертого, уїдливого пацієнта не знайти: хворіє професійно (книгу патанатомии простудіював), на всяке питання

домагається відповіді від фахівців, знайшов лікаря Масленникова, що чудо-ліками - губкою лікує. І вже готовий сам відправитися на пошуки, лікуватися, як усяка живаючи тварина лікується, так не можна йому в Росію, де ростуть дивні дерева - берези…

Чудовий спосіб видужання за допомогою сподіваючись із губки (березового гриба) пожвавив і зацікавив всіх ракових хворих, що утомилися, разуверившихся. Але не така людина Костоглотов Олег, щоб всі свої секрети розкривати цим вільним., але не навченим «мудрості життєвих жертв», що не вміють скинути все непотрібне, зайве й лікуватися…

Веривший в усі народні ліки (отут і губка, і іссик-кульський корінь - аконитум), Олег Костоглотов з великою сторожкістю ставиться до всякому «науковому» втручанню у свій організм, чим чимало досаждає лікарям Вірі Корнильевне Гангарт і Людмилі Панасівні Донцовой. З останньої Оглоед усе поривається на відверту розмову, але Людмила Панасівна, «уступаючи в малому» (скасовуючи один сеанс променевої терапії), з лікарською хитрістю відразу прописує «невеликий» укол синэстрола, ліки, що вбивають, як з’ясували пізніше Олег, ту єдину радість у житті, що залишилася йому, що прошли через чотирнадцять років

позбавлень, що випробовував він щораз при зустрічі з Вегою (Вірою Гангарт). Чи має лікар право вилікувати пацієнта за всяку ціну? Чи належний хворий і чи хоче вижити за всяку ціну? Не може Олег Костоглотов обговорити це з Вірою Гангарт при всьому своєму бажанні. Сліпа віра Веги в науку натрапляє на впевненість Олега в сили природи, людини, у свої сили. І обоє вони йдуть на поступки: Віра Корнильевна просить, і Олег виливає настій кореня, погоджується на переливання крові, на укол, що знищує, здавалося б, останню радість, доступну Олегу на землі. Радість любити й бути улюбленим

А Вега приймає цю жертву: самозречення настільки в природі Віри Гангарт, що вона й уявити собі не може іншого життя. Пройшовши через чотирнадцять пустель самітності в ім’я своєї єдиної любові, що почалася зовсім рано й трагічно обірвалася, пройшовши через чотирнадцять років божевілля заради хлопчика, що називав її Вегою й погибли на війні, вона тільки зараз повністю впевнилася у своїй правоті, саме сьогодні новий, закінчений зміст придбала її багаторічна вірність. Тепер, коли зустрінута людина, вынесший, як і вона, на своїх плечах роки позбавлень і самітності, як і вона, що не зігнувся під цією вагою й тому так близький, рідний, розуміючої й зрозумілий, - варто жити заради такої зустрічі!

Багато чого повинен пережити й передумати людина, перш ніж прийде до такого розуміння життя, не кожному це дано. От і Зоенька, бджілка-зоенька, як не подобається їй Костоглотов, не буде навіть місцем своїм медсестри жертвувати, а вуж себе й поготів постарається вберегти від людини, з яким можна тайкома від усіх цілуватися в коридорному тупику, але не можна створити теперішнє сімейне щастя (з дітьми, вишиванням муліне, подушечками й ще багатьма й багатьма доступними іншим радостями). Однакового росту з Вірою Корнильевной, Зоя набагато плотней, тому й здається крупніше, ставніше. Та й у відносинах їх з Олегом немає тої крихкості-недосказанности, що панує між Костоглотовым і Гангарт. Як майбутній лікар Зоя (студентка медінституту) прекрасно розуміє «приреченість» хворого Костоглотова. Саме вона розкриває йому ока на таємницю нового уколу, прописаного Донцовой. І знову, як пульсація вен, - так чи варто жити після такого? Чи коштує?..

А Людмила Панасівна й сама вже не переконана в бездоганності наукового підходу. Колись, років п’ятнадцять - двадцять назад, що врятувала стільки життів променева терапія здавалася методом універсальним, просто знахідкою для лікарів-онкологів. І тільки тепер, останні два роки, сталі з’являтися хворі, що були пацієнти онкологічних клінік, з явними змінами на тих місцях, де були застосовані особливо сильні дози опромінення. І от уже Людмилі Панасівні доводиться писати доповідь на тему «Променева хвороба» і перебирати в пам’яті випадки повернення «лучевиков». Та і її власний біль в області шлунка, симптом, знайомий їй як діагностові-онкологові, раптом похитнула колишню впевненість, рішучість і владність. Чи можна порушувати питання про право лікаря лікувати? Ні, тут явно Костоглотов не прав, але й це мало заспокоює Людмилу Панасівну. Пригніченість - от той стан, у якому перебуває лікар Донцова, от що дійсно починає зближати її, таку недосяжну колись, з її пацієнтами. «Я зробила, що могла. Але я поранена й падаю теж».

Уже спала пухлина в Русанова, але ні радості, ні полегшення не приносить йому ця звістка. Занадто багато про що змусила задуматися його хвороба, змусила зупинитися й оглядітися. Ні, він не сумнівається в правильності прожитого життя, але адже інші-те можуть не зрозуміти, не простити (ні анонімок, ні сигналів, посилати які він просто був зобов’язаний з обов’язку служби, по боргу чесного громадянина, нарешті). Так не стільки його хвилювали інші (наприклад, Костоглотов, так що він взагалі в житті-те розуміє: Оглоед, одне слово!), скільки власні діти: як їм усе пояснити? Одна надія на дочку Авиету: та правильна, гордість батька, розумник. Важче всього із сином Юрком: занадто вуж він довірливий і наївний, безхребетний. Жаль його, як жити-те такому безхарактерному. Дуже нагадує це Русанову один з розмов у палаті, ще на початку лікування. Головним оратором був Єфрем: переставши зудеть, він довго читав якусь книжечку, підсунуту йому Костоглотовым, довго думав, мовчав, а потім і видав: «Чим живий людина?» Постачанням, спеціальністю, батьківщиною (рідними місцями), повітрям, хлібом, водою - багато різних припущень посипалося. І тільки Микола Павлович упевнено отчеканил: «Люди живуть ідейністю й суспільним благом». Мораль же книги, написаної Львом Толстим, виявилася зовсім «не наша». Лю-бо-В’ю… За кілометр несе слинявістю! Єфрем задумався, занудьгував, так і пішов з палати, не проронивши більше ні слова. Не так очевидна здалася йому неправота письменника, ім’я якого він раніше-те й не слыхивал. Виписали Єфрема, а через день повернули його з вокзалу назад, під простирадло. І зовсім тужливо стало всім, що продовжує жити

Pages: 1 2