Зав’язка цього роману відомого італійського письменника, філолога й історика літератури доводиться на початок сімдесятих років XX в., час, коли в Італії ще бушували молодіжні бунти. Однак «політичним вибором» оповідача, студента Миланского університету Казобона, стає, по його власних словах, філологія:

«Я прийшов до цього як людина, що сміло бере в руки тексти мовлень про істину, готуючись правити їх». У нього зав’язується дружба з науковим редактором видавництва «Гарамон» Бельбо і його товаришем по службі Диоталлеви, що не заважає різниця у віці; їх поєднує інтерес до загадок людського розуму й ксредневековью.

Казобон пише дисертацію про тамплієрів; перед очами читача проходить історія цього лицарського братерства, його виникнення, участі в хрестових походах, обставини судового процесу, що завершився стратою керівників ордена і його розпуском

Далі роман вступає в область гіпотез - Казобон із друзями намагаються простежити посмертну долю ордена лицарів Храму. Відправною крапкою для їхніх зусиль служить поява у видавництві відставного полковника, упевненого, що він виявив зашифрований План лицарів ордена, план таємної змови, задум реваншу, розрахованого на століття. Через день полковник зникає безвісти; передбачається, що він убитий; сама ця подія або неприємний осад, що залишився від нього, розлучає Казобона із друзями. Розлука затягається на кілька років: закінчивши університет і захистивши диплом, він їде в Бразилію викладачем італійської мови

Безпосередньою причиною від’їзду є його любов до місцевої уродженки Ампаро, красуні полукровке, перейнятої ідеями Маркса й пафосом раціонального пояснення миру. Однак сама магічна атмосфера країни й незвичайні зустрічі, які із труднообъяснимим завзятістю підкидає йому доля, змушують Казобона поки ще майже непомітно для себе самого проробляти зворотну еволюцію: переваги раціональних тлумачень представляються йому усе менш очевидними. Він знову намагається вивчати історію древніх культів і герметичних навчань, прилучаючи до своїх занять і скептично настроєну Ампаро; його притягає земля чаклунів - Байя, тією самою мірою, що й лекція про розенкрейцерів, що читає співвітчизником-італійцем, по всіх ознаках - одним з тих шарлатанів, про численність яких йому ще тільки має бути догадатися. Його зусилля по проникненню в природу таємничого приносять свої плоди, але для нього вони виявляються гіркими: під час магічного обряду, брати участь у якому в знак особливого розташування вони були запрошені, Ампаро проти власної волі впадає в транс і, опам’ятавшись, не може простити цього ні собі, ні йому. Провівши в Бразилії після цього ще рік, Казобон вертається

У Милане він знову зустрічається з Бельбо й через нього одержує запрошення співробітничати у видавництві «Гарамон». Спочатку мова йде про складання наукової енциклопедії металів, але незабаром область його інтересів істотно розширюється, знову захоплюючи сферу таємничого й эзотерического; він зізнається собі в тім, що йому взагалі стає усе сутужніше відокремлювати мир магії від миру науки: люди, про які ще в школі йому говорили, що вони несли світло математики й фізики в нетрі марновірств, як з’ясовується, робили свої відкриття, «опираючись, з одного боку, на лабораторію, а з іншого боку - на Каббалу». Чимало цьому сприяє й так званий проект «Гермес», дітище пана Гарамона, глави видавництва; до його здійснення підключені й сам Казобон, і Бельбо, і Диоталлеви. Суть його полягає в тім, щоб» оголосивши серію публікацій по окультизму, магії й т.п., залучити як серйозних авторів, так і фанатиків, божевільних, готових платити гроші за опублікування своїх створінь; цих останніх передбачається сплавляти у видавництво «Мануцио», чиє споріднення з «Гарамоном» тримається в найсуворішому секреті; воно призначено для видання книг за рахунок авторів, на практиці сводящегося до нещадного «видоюванню» їхніх гаманців. У середовищі оккультистов «Гарамон» розраховує На багатий улов і тому настійно просить Бельбо і його друзів не зневажати ніким

Однак видання, призначені для «Гарамона», все-таки повинні відповідати якимсь вимогам; як науковий консультант проекту за рекомендацією Казобона запрошується знакомий йому по Бразилії якийсь пан Аглиэ, чи те авантюрист, чи те нащадок знатного роду, можливо, граф, але у всякому разі людин богатий, з тонким смаком і безсумнівно глибокими пізнаннями в області магії й окультних наук; про самих древніх магічних ритуалах він розповідає так, начебто б сам при них був присутній;

власне кажучи, часом він прямо натякає на це. При цьому він зовсім не сноб, не чурается явних шарлатанів і психів і впевнений, що навіть у самому никудишном тексті можна відшукати «іскорку якщо не істини, те хоча б незвичайного обману, але ж часто ці крайності стикаються». Надеявшиеся відвести з його допомогою убік потік плевел, направивши його на збагачення свого хазяїна, і, бути може, знайти в ньому кілька зерен істини для себе, що придушують авторитетом «пана графа» герої виявляються змушені борсатися в цьому потоці, не сміючи нічого відкидати: у будь-якому плевеле може виявитися зерно, невидиме й виявля не ні логікою, ні інтуїцією, ні здоровим глуздом, ні досвідом. От слова бідолахи-алхіміка, підслухані Казобоном під час ще одного, цього разу вже не далекого, шаманського, а донезмоги наближеного до їхніх рідних будинків ритуалу, куди вони попадають за запрошенням Аглиэ: «Я испробовал усе: кров, волосся, душу Сатурна, маркассити, часник, марсіанський шафран, стружки й шлаки заліза, свинцевий глет, сурму - все напрасно. Я працював над тим, щоб витягти зі срібла масло й воду; я обпалював срібло зі спеціально приготовленою сіллю й без її, а також з горілкою, і добув з нього їдкі масла, от і все. Я вживав молоко, вино, сичужину, сперму зірок, що впали на землю, чистотіл, плаценту; я змішував ртуть із металами, перетворюючи їх у кристали; я направив свої пошуки навіть на попіл… Нарешті…

- Що - нарешті?

- Ніщо на світі не вимагає більшої обережності, чим істина. Виявити неї - однаково що пустити кров прямо із серця…»

Істина здатна перевернути або зруйнувати мир, тому що в нього від її немає захисту. Але істину дотепер не вдалося виявити; от чому не слід зневажати нічим - краще ще раз испробовать всі, коли-небудь, що був предметом зусиль і надій кого-небудь із присвячених. Нехай невиправдано; нехай помилково (і в що ж тоді вони були присвячені?) - неважливо. «Кожна помилка може виявитися мимовольной носителькою істини, - говорить Аглиэ. - Сьогоденню эзотеризму не страшні протиріччя».

И цей вир помилкових істин і чреватих истиною помилок знову штовхає друзів на пошуки Плану ордена тамплієрів; загадковий документ, що залишився від зниклого полковника, вивчається ними знову й знову, і кожному його пункту підшукуються історичні тлумачення: це нібито виконувалося розенкрейцерами, це - павликианами, єзуїтами, Бэконом, тут приклали руку асассини… Якщо План дійсно існує, він повинен пояснювати все;

під цим девізом листується історія миру, і поступово думка «ми знайшли План, по якому рухається мир» підмінюється думкою «мир рухається за нашим Планом».

Проходить літо; Диоталлеви вертається з відпустки вже важко хворим, Бельбо - ще більш захопленим Планом, удачі в роботі над яким компенсують йому поразки в реальному житті, а Казобон готується стати батьком: його нова подруга Лия повинна незабаром народити. Їхнього зусилля тим часом наближаються до завершення: вони розуміють, що місцем останньої зустрічі учасників Плану повинен стати паризький музей у церкві абатства Сен-мартен-де-шан, Сховище Мистецтв і Ремесел, де перебуває Маятник Фуко, що у строго певний момент і вкаже їм крапку на карті - вхід у володіння Пануючи Миру, центр телуричних струмів, Пуп Землі, Umbilicus Mundi. Вони поступово запевняють себе в тім, що їм відомий і день і година, залишається знайти карту, але отут Диоталлеви виявляється в лікарні із самим невтішним діагнозом, Казобон їде разом з Лией і малям у гори, а Бельбо, спонукуваний ревнощами до Аглиэ, що стали його щасливим суперником в особистому житті, вирішує поділитися з ним їхніми знаннями про План, умолчав про відсутність і карти, і впевненості в тім, що вся ця розшифровка - не плід їх загального уяви, що розбушувалося

Pages: 1 2