Коли я вперше йшов у школу першого вересня в перший клас, я дуже боявся, що мене там будуть відразу що-небудь складне запитувати. Наприклад, запитають: скільки буде 973 і 772? Або: де перебуває таке-те місто, що я не знаю, де він перебуває. Або змусять швидко читати, а я не зможу - і мені поставлять двійку. Хоча батьки мене запевняли, що нічого подібного не відбудеться, я однаково хвилювався

И от такий схвильований, розгублений, навіть наляканий я ввійшов у клас, сіл за парту й тихо запитав свого сусіда:

— Писати вмієш?

Він покачав головою

— А дев’ятсот сімдесят три й сімсот сімдесят два можеш скласти?

Він покачав головою й злякано на мене подивився

— А швидко вмієш читати?

Він зовсім перелякався, ледве під парту не поліз. Читати він зовсім не вмів

Я абияк читати вмів, але однаково боявся

У цей час учителька запитала мене, як моє прізвище, а я вирішив, що мене зараз змусять швидко читати або складати більші цифри, і сказав:

— Я нічого не знаю!

— Чого не знаєш? - зачудувалася вчителька

— Нічого я не знаю! - крикнув я злякано.

— А як кличуть тебе, знаєш?

— Не знаю! - сказав я

— Ні прізвища своєї, ні імені не знаєш?

— Нічого не знаю! - повторив я

У класі засміялися. Тоді я крізь шум і сміх класу крикнув в усі горло:

— Своє прізвище й своє ім’я я знаю, але більше я нічого не знаю!

Учителька посміхнулася й сказала:

— Крім імені й прізвища, ніхто вас більше запитувати ні про що не буде. Поки ще ніхто з вас майже нічого не знає. Для цього ви й прийшли в школу, щоб учитися й всі знати. От із сьогоднішнього дня ми й почнемо з вами вчитися. Тоді я сміло назвав своє прізвище й своє ім’я. Мені навіть смішно стало, що я спочатку боявся. А сусід мій назвав своє ім’я й прізвище раніше, ніж його про це запитали